Боже, що ж я зробив такого ганебного, коли трохи розкритикував фільм «Довбуш»? Поназивали мене по-всякому й різному… Слухайте, дорогі мегакияни і мегаукраїнці, я юність провів у Карпатах, жив у хатах разом з гуцулами. Так, я не сприйняв фільм, бо він фальшивий. Там немає карпатського духу і душі горян так, як воно є насправді. Дуже занижений рівень героїв тих подій. І я авторам фільму можу це пояснити на пальцях.
Але, для початку довга пpеамбула… У Бельгії, в Арденах є Українське село — Франкополе. Українська громада після ІІ світової з числа УПА, дивізії “Галичина”, ОУН викупили великий терен на 95 років у Бельгійського королівства. Там українці розбудувались: хати в карпатському стилі, клубна зала, ресторан, готель і шинок. Село відвідували навіть Степан Бандера, Микола Лебідь, подружжя Стецько мали там літній будиночок.
І от сподобив мене друг купити там також літній будинок. Купив. З усіма жителями села перезнайомився, по чарці випили, поспівали… А через дорогу від добротної півтораповерхової хати мого друга стоїть двоповерховий, охайно упоряджений, причепурений дім пана Федя.
Так от, заїхав я туди оце тепер… У моєму дворі трава вище голови, треба спеціальна косарка. Пішов селом до свого друга, а тут перестрівають односельчани і мені прямо в груди “вогнем”: Славку, ти знаєш що Федьо помер? Та й що тут скажеш? Побідкався. Зайшов до сусіда, розлив він нам по чарці і згадали пана Федя. А в народі його кликали «Комендант 45». А чом «45»? Бо він з війни приберіг американський крупнокаліберний револьвер. А “Комендант”, бо він зумів з УПА стати патрульним у таборі для інтернованих у британсько-американській зоні полонених.
І от було таке. При чарці за столом “Комендант” розповів одну бувальщину. До їхнього табору — де переважно дивізійники з “Галичина” і партизани УПА — почали приїздити совєцькі агітатори. Вони їздили на “бобіку” і кричали в мегафон: «украінци, родіна вас простіла, возвращайтесь дамой на родіну»…
— Як той камісар нас курвив, його маму, — переповідає Федьо “Комендант”. — І їден хлопак із Волиня, теж Славко звати, підстеріг того камісара у виходку. А то були такі деревляні виходки на десять чоловік. Камісар як зайшов туди — так і не вийшов. Славко юго зарізав як свіню і туди в яму з гівном запхав. Нема камісара! Славко ше хтів шофера зарізати, бись не було свідків – не вийшло. Наступної днини… Боже! Стіко МГБістів приїхало, наші МР і щось шукають у виходку. Знайшли! Зарізаного комісара в ямі з гівном.
От така була розповідь гуцула Феді. Добре ми посміялись з його “чорного” гумору.
***
І от щось подібне я пережив у Карпатах. Трохи вище від Яремчі, вгору за водоспадом була улюблена студентська колиба. Студенти з Франківська, Львова, Чернівців у вихідні там часто збиралися, тусувалися. Бо то близенько. Коломия (не помия) — і ти вже в Яремчі. Гарна дружня атмосфера. Господарка, пані Ганя, вже нас знала поіменно. І навіть вино в борг давала… Знала, хто де і з ким розквартирувася.
Якось приїздимо увечері у п´ятницю…, а там уже на всіх газах гуляють кієвскіє студєнти с інстітута іностранних язиков. Пантов там… греблю гати. Усі такі “круті”… Що хлопці, що дівчата так “відривались” – всі рамси поплутали. Один жирний пацюк все намагався розсмішити компанію. А в колибі жила собі кішечка Маша. І отой дегенерат із Кієва бере кицю за хвіст і підвішує над вогнем ватри. Ми як навіжені позіскакували з місць, кієвскіє студєнти ржуть. Сука-а!
Пані Ганя криком волає: хлопці, прошу, не робіт тутки мордобій! Якось трохи вгомонилося. І раптом “герой” кричить: «Я атлить, кто са мной?»
Якось імпульсивно ми (наші хлопці) перезинулися між собою і також вийшли з колиби. Чудак пристроїв свій… причандал біля кущика перед розщелиною. Це було моє бажання вгатити йому в спину з ноги, щоб він аж загримів у потік, але хтось зробив поперед мене. Той клоун злетів зі скелі і ніхто не знає що з ним далі сталося. Але в нашу “святу” колибу він більше не заходив. Ми, зрозумівши ситуацію, хутко порозходились і мовчки роз`їхались.
Це до тих слів Івана, що “це мої гори, я тут газда”. Справедливі слова. Тільки ж їх сказав не Олекса, а Іван. Виходить, що у фільмі головний герой Олекса на тлі брата Івана загубився.
І де тут мій гріх? Це ж не я 120 млн UAH профукав на пустишку.
Ростислав Демчук
