«Може, нема ніякої фатальної любові, когось одного, з ким тобі буде краще, ніж з усіма іншими, навіть ні, з ким тобі єдино можливо? Я втомився над цим думати. Я втомився думати взагалі. Я втомився шукати, втомився любити, втомився чекати і ревнувати, втомився пробувати і помилятися. Мені здається, що ще одна невдала спроба – і все, це буде остання крапля, вона мене переповнить і тоді…
А що, власне, тоді? Я перестану бути? Ні. Я просто надто зациклений на власній самотності. Таких, як я, зараз сотні тисяч, мільйони, може навіть мільярд у всьому світі. Людей різних рас, національностей, релігій, віку і статі. Навіть ті, хто не сам, все одно зараз самі…
Дехто із них полює на любов у барах і нічних клубах, інші терпляче чекають біля телевізора, ще інші п’ють в компанії таких же, як самі. Цей світ помре від нарцисизму і неможливості співіснування»
(Олег Криштопа. Усі жінки курви… ІФ. 2013)
Найкращою повістиною в Олега Криштопи, літератора і журналіста з Івано-Франківська, якому нині 45, є «Кохання, секс і смерть гарантовані» (2006), якої чомусь не можу знайти в своїй бібліотеці. Оця, наступна, попри епатажну назву, є направду дуже ностальгійною, латентно романтичною. Її було б добре екранізувати, 
міг би вийти непоганий молодіжний проблемний фільм.
Криштопу знайшов Антон Морговський. У книжці “Фіфті-фіфті” Антон подав свій телефон, якби хтось хотів обговорити книжку. Зателефонував 19-річний студент-інженер з “нафти і шміру”, який приніс Антонові свої перші спроби. Для Антона, який помирав від цукрового діабету, це була остання можливість залишитися в учневі.
Перша книжечка, яка вийшла в “Смолоскипі” — “Сурдокамера” — важка, і стилістично, і змістово. Але я, як голова журі конкурсу, підтримав цей рукопис у пам’ять про Морговського. Пізніше, у “Ліхіх дев’яностих”, книжці по-молодечому категоричній і упередженій, Криштопа сказав кілька добрих слів про свого літературного наставника, хоча міг би зробити і телепрограму про нього.
Здається, Криштопа щось написав і про Шевченка – “Братство”? – кирило-мефодіївська історія на основі документів допитів у Таємній канцелярії. Але я читав самі матеріяли, вони вийшли 1990-го у 3-х томах, то просвітницької інтерпретації не мав потреби читати.
Хоча, гадаю, Криштопа міг дати цікаву версію подій, бо журналіст він талановитий і мислячий, про що свідченням його програма “Історія для дорослих”. Після Андрія Охрімовича, який вів щось подібне на 5 каналі, було непросто продовжувати таку історико-популярну ретроспекцію, але Криштопа це робить цікаво і повчально, і в своєму жанрі це є одна із наймудріших історико-пізнавальних програм на українському телебаченні.
Євген Баран
