Чому війна в Україні, в тому числі, через футбол? Не переконаю нікого, але написати мушу. Спершу нагадаю цитату російського професора Едуарда Понаріна, якою він описав тип щастя російської людини: «Ни коммунизм, ни либерализм для нас не сработал. Экономического роста нет, но люди счастливы. Есть футбол. Мы пошли по пути Латинской Америки, а не Швеции». Так, є чимало країн, де футбол — релігія. Але лише в країнах, де розвиваються культурні інституції та проекти, де впевнено працюють освіта і просвітництво, де суспільства сформовані, є базові суспільні цінності, там футбол культурі не заважає і не є їй альтернативою. Уроки футболу в школах — а чому не уроки історії, літератури, музики?
Чому така увага до футболу — і водночас знецінення книжки, кіно, музики, театру, музейної справи, бібліотек? Бо — дивись вище, — Україну штучно і впевнено підганяють під описану вище російську формулу щастя.
А захищають — культура і освіта.
Читання книжок, зокрема, це аналог Залізного купола. Країна, де плюють на формування та розвиток свідомої особистості, стає вразливою для Росії з її формулою «футбольного щастя». Хтось, напевнее, скаже: а чим погана Латинська Америка? Окрім тяжіння до лівацтва, дружби з Росією і наркокартелів як єдиних соціальних ліфтів — справді нічим. Проте Україна ж хоче в НАТО і ЄС. Де нема Латинської Америки…
Андрій Кокотюха
