Незчисленна кількість виснажливих, до посинінь клавіатури й знепритомнень вайфаю, срачів серед української спільноти я завжди сприймаю з великим позитивом і навіть благоговінням. Значить, ми живі. Значить, ми на звичній своїй висоті, попри всі турбулентності. Значить, ми продовжуємо бути різними, багатошаровими, різноплановими, многофаланговими, поліфонічними, кількааспектними.
Чим здоровіше суспільство – тим воно багаторукіше.
Було б гірше опинитися в суспільстві тупосліпоглухонімих однодумців з усіх питань. Однодумство й безальтернативність має бути лише щодо базових національних цінностей. А щодо смаків і поглядів всередині поточного життя – ліпше різнобарв’я, а не одноголосий одобрямс.
Тим ми й відрізняємся від орків – у своїй національній органіці вічноневдоволення. Вони – моноліт. Ми — мурашник. Раша – моноліт. Відокремлювати ваньку від путіна, велікую культуру від соловйова, язик від ядерної зброї – не лише тупо, але й злочинно. Не існує нічого російського, яке не привело б до шовінізму, нетерпимості та цілого букету ментальних девіацій. Це – одноядерне монолітне зло, яке не має компонентів менш гірших чи більш кращих.
А ми сильні тим, що ми – мурашник. Багатофункційний, багатоядерний, багаторівневий, багатоповерховий організм – а не одновимірний кусень моноліту. Наш кулак – це зібрані воєдино 5 різних пальців із різними завданнями. А в раші нема кулака – лише копито.
Ми – мурашки, здатні кожен на своєму місці робити 100 робіт. А раша – неповоротка глиба в калюжі власних екскрементів. Нам не треба прагнути бути монолітом. Бо в змаганні монолітів перемагає більший моноліт, і це не ми. Ми – мурашник, а він незнищений, бо мурашки все одно його відбудують. На руїнах моноліту.
Остап Дроздов
