Це з тих віршів, що пишуться самі. Ідеш зраночку стежечкою по городу, спіткнешся на фразі й бігом до хати записувати. Читаю і серджуся сама на себе — краще б роман так дописувався. Але ж ні. Не дописується. А це вхопило і не відпускало поки не поставила крапку.
Господи, вже осінь, уже осінь!
Промайнуло літо і літа,
Посивіли трави і волосся,
Засихає нива золота.
Що на ній родило – не сказати:
Бузина, чортополох, жалі…
Все дозріло – треба жнивувати.
… І куди ті кличуть журавлі?
Вже ж давно мої опали крила,
І не манить більше висота,
І немає тих, кого любила,
І беруться інеєм вуста.
Лиш думки… Куди від них подітись?
Ще натужні, ніби ще живі.
Будять серед ночі, мов ті діти,
І кричать, неначе журавлі.
Валентина Мастєрова
18.07.2024, с Красилівка
