«Йогі непокоївся. З думки йому не йшло одне. Настала весна – тепер уже напевне, – а йому не хотілося жінки. Останнім часом це його все дужче непокоїло. Він уже майже й не сумнівався. Не хотілося йому жінки – і край. Учора ввечері він зайшов до громадської бібліотеки взяти книжку. Поглянув на бібліотекарку – і не захотів її. Дивився мов на порожнє місце.
Це з тих віршів, що пишуться самі. Ідеш зраночку стежечкою по городу, спіткнешся на фразі й бігом до хати записувати. Читаю і серджуся сама на себе — краще б роман так дописувався. Але ж ні. Не дописується. А це вхопило і не відпускало поки не поставила крапку.
Боже, це неймовірно! Особливо, якщо взяти до уваги, що поетичний шедевр сотворений Наталією того дня!.. Ось так, я періодично визирав у вікно зі свого 13-го поверху, радів, що нарешті линув дощ на наших Позняках та закороткою була ця втіха: дощ припинився через п’ять хвилин. Що ж, і на тому спасибі, це краще, ніж суцільна нестерпна спека…
Петрів батіг… Ботанічний свідок-маркер астрономічних і природних метаморфоз довкілля. Саме у цій порі Юрій повертає Петрові ключі від землі, які отримав від нього в тимчасове користування навесні. Стоять спекотні дні. У давнину старші люде, коли треба було прокоментувати нездійсненну забаганку, казали: «Захтів в Петрівку мерзлого».
