«Йогі непокоївся. З думки йому не йшло одне. Настала весна – тепер уже напевне, – а йому не хотілося жінки. Останнім часом це його все дужче непокоїло. Він уже майже й не сумнівався. Не хотілося йому жінки – і край. Учора ввечері він зайшов до громадської бібліотеки взяти книжку. Поглянув на бібліотекарку – і не захотів її. Дивився мов на порожнє місце.
У ресторанчику, де він мав постійний абонемент, він пас очі на офіціантці, що подавала йому страви. І її теж не хотів. На вулиці йому зустрівся гурт дівчат, що поверталися із школи. Він окинув поглядом усіх по черзі. І не захотів жодної. Щось таки з ним негаразд – це безперечно. Невже він уже ні до чого не здатний? Невже всьому кінець?
«!Що ж, – подумав Його. – З жінками, може, й кінець, хоч сподіваюся, що ні; та зате мені залишилася любов до коней».
(Ернест Хемінгуей. Весняні потоки. Романтична повість пам’яті великої нації / пер.з англ. Володимир Митрофанов. Львів. 1970)
Гротескно-пародійна повість Ернеста Гемінґвея, написана 1925 року. В центрі розповіді історія двох чоловіків, колишнього фронтовика Йоні Джонсона і літератора-початківця Скріпса О’Нейла.
Загальний настрій повісті – очікування змін. Не лише весни (“справжній чіанук”). А ще “намацування” власної теми: стосунки чоловіка і жінки, війна і мир, пошуки сенсів у післявоєнний період, літературні відступи, наскрізний діалог із читачем, література з її можливостями і неспроможністю вхопити найсуттєвіше. І дивна, дещо несподівана для Гемінґвея, іронія з ледь окресленими гумористичними штрихами.
Добротне письмо. А ще коли зважити на вік автора, – 26 років, – услід м-рові Дос Пассосові можна вигукнути: “Хемінгуею, ви створили шедевр!”…
Євген Баран
