Завтра Різдво. Хтось скаже: «Ні! Ще два тижні!» Хтось скаже: «Так, Різдво, але не наше». А хтось: «Якби ж-то! Коли ж уже нарешті? З усім світом, а не з рускім міром...». Я довгий час належала до третіх. Власне, і зараз належу. Мені досі незрозуміло, як можна жити за одним календарем, а святкувати за іншим?
Для мене очевидно, що це також і політичний вибір, який нам давно вже час зробити. Упродовж всього свого журналістського буття я розробляла цю тему, взяла не одне інтерв’ю в церковних діячів, і всі вони говорили приблизно одне. Мовляв, церква — це люди. Коли люди захочуть — тоді й календар поміняється.
Мене, щиро кажучи, дратували такі аргументи. Здавалося, це просто демагогія. Чого ви хочете від людей? Щоб вони референдум провели? І коли це такі вагомі питання вирішувались не соборами ієрархів, а волею парафій?..
Та, знаєте, ось чого точно в людини з віком стає менше, то це радикалізму. Останнім часом я наче почала розуміти, про що мені казали в тих інтерв’ю. Невже нам потрібен якийсь декрет, щоб святкувати тоді, коли хочемо? Маємо ж уже і державний вихідний. А кому до церкви треба — то й церква така є, в котрої Різдво завтра. І не одна.
А що ж із 7 січня?, спитаєте. Старше покоління вже не перевчиться. І не треба. Хіба ж не прекрасно — мати два Різдва?
Оксана Драчковська
