… а є слова що важко вимовляти
а є любов така що краще тихо
поезія це мова немовляти
поезія це лихо але дихай
бо світ синхронізує бо пустеля
не може існувати без оази
і нас усіх обмежує ця стеля
і нам усе спокутують оргазми
водночас або ні не так важливо
усе невідворотно а натомість
поезія це темрява це диво…
поезія це завжди неповторність
(Дмитро Лазуткін. Артерія. Львів. 2018)
Є у Дмитра у книзі ще один вірш-строфа про поезію: “поезія – / це бій з тінню / за правило першим дістати / скелет із шафи”. Це не значить, що книжка присвячена темі мистецтва поезії. Вона – про все, що навколо поета: війна і мир, любов і ненависть, добро і зло. Немає інших взаємовиключних категорій, які можна і треба обговорювати поетові, якщо він хоче, аби його читали. Не кажучи про те, аби чули.
Є ще декілька віршів, які є своєрідними стаціями авторських наголосів: “контужений”, “люди заходять в метро…”, “розвідні мости відкриті канали”, “влітку чи взимку чи зараз – вночі”, “пастка”…
Хоча верлібр Лазуткіна, як і ритмізований репівський вірш, є, як на мене, занадто в імпресіоністичній манері виконані. Але це суб’єктивне сприйняття. Бо в цілому Лазуткін залишається одним авторів свого покоління з 
чітким світоглядним стрижнем. Він не такий театральний, як Жадан, і не такий містично-салонний, як Кіяновська, – він з поетів-вояків зі своїм розумінням світу і зі своїми чоловічими химерами…
Не знаю, якою є його нова книжка, що номінується на Шевченківську премію. Хоча після того, як комітетчики “вибили на взльоті” Чиркова, – ніби на замовлення, – то Лазуткін залишається чи не найсерйознішою фігурою для чергового “снайперського відстрілу” (не кажу нічого за Чорногуз і Мусаковську, бо їхніх книжок ніде по книгарнях не знайдеш і не прочитаєш; якщо перші дві книжки Мусаковської я читав, і першу рецензував, то зараз – це повна terra incognito). Але не будемо про сумне, воно і так прийде. Будемо про поезію, яка, за тією ж, Коcтенко “завжди неповторність”.
Дмитро це поетичне кліше знає, цитує, не так серйозно, як іронічно-ностальгійно. Він знає ще й инче: світ класичної поезії зникає, що відродиться на цьому попелищі не знає ніхто, навіть Лазуткін, але розуміє, “те що ти видихнеш у заморожене скло – / стане тобі вікном у світ” …
Євген Баран
