Українському читачеві прізвище Колесник на слуху, бо в різний час Степан Павлович працював у багатьох відомих в Україні газетах, але найбільше – в «Сільських вістях». А ще головував у Київській організації Спілки письменників України та був секретарем Спілки письменників України. Немало часу в своєму житті присвятив журналістським мандрам: од зелених Карпат до сивого Паміру, від Арктики (Ямал) до Венеції, Риму, Афін, Олімпії, Відня, Будапешту.
А ще, мабуть, — не побоюсь цього слова – всенародна пошана до його творчості через не трафаретноштамповані заголовки, осьо, читайте: «Куди пливе ескадра?», «Чи виросте щетина на долонях пана Олійника?», «Правда на залізному замку», «З вилами проти Закону», «Прокуратура «валяє дурня», «Українська свиня обдурила ЦК і весь народ»…
Степан Колесник, як журналіст, двічі «винагороджений» Петром Шелестом по саму зав’язку: рішенням Політбюро ЦК КПУ з ініціативи самого Шелеста, 32-річного журналіста вигнали з роботи в газеті «Радянська Україна» (орган ЦК КПУ) із забороною «писати й малювати», себто — перекрито доступ на сторінки будь-яких видань. А через шість років Політбюро на чолі з тим же керманичем, виключило Степана Павловича з 
партії, видавши, по суті, «вовчий білет», — прізвище Колесника занесено до «чорного списку» і не мало права з’являтися будь-де під публікаціями чи навіть під «закритими» (себто, не призначеними до публікації) видавничими рецензіями. Живи, як хочеш.
Творча і викладацька доля багато років нас поєднувала, та кожний мандрував своїм шляхом: співпрацювали в журналі «Україна», а коли трудилися в Інституті журналістики, окрім конференції та наукових заходів – возили студентів на літні канікули на Херсонщину — були з Степаном Павловичем старшими над невгамовною молоддю: збирали кавуни, яблука, сливи і «всьо остальноє». Да, іще пили виноградне вино, зізнаюся, сильно не напивалися і до студенток не чіплялися – у нас «с етім дєлом – строго!».
На тих херсонських степах і фотографував колегу, правда, не з дівчатами – з радгоспним керівництвом. Імовірно, найтрепетнішим спомином про письменника Степана Павловича є те, що він – рецензент моєї першої книжечки «Передай вогонь синам». Переповідали: коли Григір Тютюнник, який у видавництві «Молодь» відповідав за прозу, запитав у Степана Павловича: «Що будемо робити з цим Жадьком», Колесник-рецензент відповів коротко: «Мона друкувати». Це був 1984 рік…
Шановний Степане Павловичу: окрім того, що щиросердно вітаю з Днем народження і до мене із тим же доточує і свої побажання моя кума з Гумані, яка шалено любить Ваші твори, маєте відчувати і серцем моє шанобливо-щире ставлення до Вас як творчої особистості, толерантної, доброго та порядного колеги, який іще, буває, читає свіжу пресу. Живіть довго, скільки живеться, і будьте крепкі, як обценьки.
Віктор Жадько
