Не знаю точно, який це рік. Ближче до кінця 50-х. Тоді ще по селах пасли, скирдували, ворушили, викопували, пололи, чистили, ловили, справляли, видавали, проводжали й світили. Не поодинці. Слово «толока» нині можна знайти хіба в книжці, а тоді толокою будували. І випивали. І співали.
Мій прадід Трохим довго не міг звикнути до того, що село стихло. Виходив до воріт, притуляв руку до вуха:
— Не чуть, е, вже не чуть…
Обличчя на фото наївні, як на наше око. І світлі. Дивляться в об’єктив. І крізь об’єктив. І крізь час. І крізь нас бачать — достеменно. Дівчина праворуч із модною зачіскою в білому намисті схожа на мою подругу дитинства. Виявляється, то її родичка, Антоніна. Усе життя прожила на Волині, а дитинство в наших краях пам’ятає.
Пам’ятає, як приходили повені — і щук можна було ловити мало не в своїй печі. Як повені валяли хати й доводилося деякий час жити в сусідів, поки не збудували собі нову — цього разу на горбику…
Тепер нема вже таких повеней. Тепер нема вже таких пісень. Тепер нема вже таких сіл. І не буде. Що б ми не робили.
А внизу з гармошкою — мій дід.
Сергій Осока
