От і довершилася ганьба. У Польщі видали грубезну епопею Володимира Яворського-Волдмура «Напівсонні листи», всю повністю, як є. Здійснило це Ченстоховське видавництво «Літературна ґалерея» (Galeria literacka), головним редактором якої є Богдан Кноп. Переклав відомий польський літератор Богдан Задура. При оформленні обкладинки використано картину знаменитого польського ма́ляра Томека Сетовського. Від 01.12. ц.р. книга надходить у торгівельну мережу Польщі, насамперед на книжкові інтернетсайти. Ціна за один примірник 35 злотих.
В Україні жодне з кількох десятків видавництв, в тому числі і найвідоміших не зацікавилося цим твором, хоча автор неодноразово посилав його електронною поштою на всі можливі адреси, не помогли і особисті зустрічі з редакторами, багатьох з яких знав особисто. Холодні рибячі очі або «дай три тисячі доларів і надрукуємо» – ось яку відповідь отримав.
Усе, на що спромоглися українці, це двадцять років тому видати тоненьку брошурку перших пятдесяти «листів» (в-во «Факт», Київ, 2001, гол. редактор Леонід Фінкельштейн), а також зробити окремі публікації в деяких літературних журналах.
Резонансу це не спричинило ніякого. Не було ні рецензій, ні відгуків. Тексти нікого не зацікавили. Чому? Причина самоочевидна – автор не пхався, розштовхуючи инших ліктями, на всякі публічні заходи для самореклями, як це роблять наші «знакові» письменники, а фахових літературних критиків, які були би здатні оцінити творчість, в Україні нема, та й самої критики як повноцінної ланки літературного процесу нема – ні за самою кількістю рецензій, не кажучи вже про їхню якість, ні за якимись смисловими дискусіями, яких нема взагалі, ні тим більше за наявністю хоч би кількох незалежних від «тусовок» поцінувачів-
професіоналів, здатних на об’єктивний неупереджений погляд, яких також нема. Тож як міг сердешний Яворський-Волдмур зацікавити когось у нашій славній Україні?!
А от у Польщі зацікавилися. І автор для цього не зробив жодних зусиль, не бігав за польськими видавцями, не заводив у Польщі корисних знайомств, не домовлявся ні ким, не вихваляв нікого з надією, що похвалять його, не пхався на кожен публічний захід в Польщі, де можна було би «засвітитися», не запобігав чиєїсь там ласки, не принижувався ні перед ким, просячи грошей. Він просто жив творчістю і в тиші писав свої «листи», вважаючи, що квітка розцвітає не залежно від того, чи прилетять на її пахіт комахи. Тож задля видання своєї епопеї у Польщі я палець об палець не вдарив, не кажучи вже про якісь там гроші. Публікація об’ємистої книги «Напівсонні листи» — це винятково польська ініціятива.
Запитаєте, чому так, чому в Польщі видали, а в Україні ні? Та тому, що на відміну від України, в Польщі є поцінувачі, здатні бачити справжнє. У них є, а в нас нема!!! Так, на жаль, на нашу сорокамільйонну країну не знайшлося ні жодного задури, ні жодного кнопа.
Я якось запитав Богдана Задуру, коли він приїжджав до Києва: «Чому ви взялися перекладати мої «листи», що вас спонукало до цього?» Він відповів: «Коли мене схвилює, потрапивши на очі, якийсь якісний чужомовний текст, я не можу заспокоїтися доти, поки він не заговорить польською». Ця відповідь не потребує коментарів.
Здавало би ся, маю тішитися, що мою епопею видано в Польщі. Але радість ця отруєна усвідомленням, що рідна країна отримала чергового ляпаса – зневаженого українцями автора. А позаяк не відділяю себе від України, то відчуваю, що того ляпаса отримав і я.
Та ба, що сталося, того не змінити. Тож доведеться мені, бідачиськові, жити з ганьбою до смерти.
Володимир Яворський-Волдмур
