Ліс повен таїни. Куди не кинеш оком – усе таємниче, все загадкове і притайне: дерева, трави, стоквіття, звірі, птахи, народження і умирання, зміна кольорів, пахощів і ароматів, розцвітання, розцвічування і ув’ядання, щоденне проминання, мерехтіння тіней і гра світла, щебет вівсюги і стукіт дятла, тиша і дзвін, сиві тумани і світлі небесні пастелі, рахманні ранки і вечорова сутемінь, дощ і вітер, сніг і градобій, кручені стежки і темні застуми… Та не тільки ліс – увесь світ тайна.
Коли вона зникає, пропадає не тільки хвилюючий чар, а щось особливе, закладене в самій сутності всесвіту. Ніби руйнуються його основи. Тайна – наріжний камінь світобудови, його минулого і прийдешнього. Бог – 
тайна, душа – тайна, безмежність, вічність і час у ній – повні таїни.
Є закони тайни, які порушувати не можна, бо на них лежить Господнє табу. Є тайна двох – інтимна і глибока. Є тайна вроди: жіноча і чоловіча, дитяча і стареча, патріарша. Є тайна родини, сім’ї, роду і є тайна народу. Є тайна серця, про яку не скажеш навіть найріднішій людині. У кожного вона своя.
Нема прекрасного без тайни.
Якщо мистецький витвір не оповитий ясою загадковості, то в ньому немає і художньої вартості. Поезія потребує тайни, а не фактів. Зрештою є тайна смерті, точніше – Великого Переходу чи Перелету. З тайни приходимо і в тайну ідемо. Будемо вірити, що в прекрасну.
***
Сумним крилом махни мені, діброво,
Гусині душі, прочиняйте даль.
Чим ближче небеса, тим важче слово,
Гостріший біль, щемливіша печаль.
І жаль за тим, що в слові не збулося,
Що губиться як голоси гусей,
А надто – що збагнути не вдалося
Ані себе, ні світу, ні людей.
Петро Сорока
