Мені наснилося, ніби я молодий моряк у синьому квакерському піджаку та брилі з жорсткими рівними крисами, гуляю вранці літнього дня десь у парку поблизу містечка Санта-Клара, яке тоді ще була невеличким поселенням, родин на п’ятнадцять. Стояв сонячний літній ранок. Дзвін на будівлі місії ударив десяту.
Я щойно випив муншайну разом зі знайомим Індіанцем Шуренго та двома його дружинами, а сам пішов пройтися, залишивши їх сидіти на сонечку за сараєм факторії, з якого розносився сморід ще не остаточно висушених шкір. Я чомусь відчув таку благодать, ніби живу не вперше, знаю багато, і все мені дається легко.
Звичайно, а чому б інакше — вихідний сонячний день, тепло від віскі в грудях і попередня спокійна розмова з індіанцями, які розповіли мені про свої справи, як звично, але не сказали нічого нового, наповнювали мене якоюсь дивною впевненістю, ніби все закінчиться добре.
Ідучи молодим недорослим парком, я почув дитячі веселі голоси, і повз мене пробігла зграйка дітей, далі розпорошуючись кущами. Мабуть, грали у хованки. Пройшовши ще, зо п’ять, кроків я вийшов на галявину, посеред якої стояв білий стіл та дві лавиці для пікніків із свіжовиструганих дощок.
За столом сиділа молода дівчина з блідим обличчям, у чепчику з козирком на голові, та у довгому платті аж до землі, поділ якого знизу було поплямовано вологою від роси, а з-під нього виглядали мисики її лакованих черевичків. Вона сиділа, поклавши руки на стіл, і сама до себе усміхалася.
Один із хлопчиків відірвався від зграйки і, повернувшись до столу, звернувся до вчительки:
— Місс Абіґейл, то ви розповісте нам про Інджанс?! — він саме так вимовив те слово «Інджанс». Учителька погладила його по плечу, і відповіла:
— Звичайно, Кайл. Ви тут побігайте, хвилин із десять, а тоді повертайтесь, і я вам розповім про Інджанс.
Хлопчик відбіг. Я стояв, прихилившись спиною до стовбура сікамарілли, жував травинку і посміхаючись дивився на вчительку, яка чомусь мене не помічала.
— Доброго ранку, місс, — озвався я. І вона поглянула на мене, усе ще усміхаючись. — Я чув, ви плануєте розповісти учням про Інджанс. А я оце щойно розмовляв з ними біля пакгаузу. Вони ще сидять там і дивляться на море.
Щойно усміхнене обличчя учительки, чомусь, одразу стало сумним, і я, усе ще усміхаючись, чомусь почувався ніяково. Бо вона дивилася ніби на мене, але так виглядало, ніби мене й не бачила. Здавалося, я порушив якусь рівновагу своїм зверненням до неї, і було зрозуміло, що через мене у ній оселився сум, якого вона намагатиметься позбутися, ще впродовж якогось часу, докладаючи додаткових зусиль, і її ранок вже не буде таким, яким був перед цим…
… Я легко прокинувся у романтичному настрої від пахощів камфори у своїй кімнаті.
— Яка камфора..?! — подумав, усе ще посміхаючись від приємного настрою, навіяного зустріччю з молодою вчителькою того літнього ранку ХІХ-го сторіччя. Адже я у Києві. Тут зима. І це ХХІ-ше сторіччя. Мені тут затишно, але навіщо я там заговорив до тієї вчительки, мимоволі навіявши їй сум?..
Володимир Сердюк
