Культура

Покаяння Андрія Малишка

Коли в 1936 році комуністи нагородили молодого Андрія Малишка орденом «Знак Пошани», батько запитав у нього: «За що ж тобі, сину, оця відзнака?» Андрій йому: «Це, тату, за вірші». «А за які ж вірші, сину?» «Та, напевно, за гарні...» «Дурний ти, сину, за гарні вірші в Сибір засилають, або кулю пускають…» Андрій дуже образився на батька, але згодом зізнавався: «До цієї жорстокої Батьківської мудрості я йшов усе свідоме життя…»

Авторові віршів безсмертних пісень «Рідна Мати моя» «Пісня про вчительку», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Моя стежина», «Цвітуть осінні тихі небеса» Андрієві Малишку 14 листопада сповнилось 110 років…

Його сподівання на побудову більшовицького раю розбилися вщент об сталінську машину репресій, голодомори й ідеологічну фальш. Він не міг змиритися з повсюдним лицемірством і відверто говорив про це.

Андрієві Малишку пощастило прийти в українську літературу вже на спаді жорстоких сталінських репресій, що винищили майже весь цвіт культурної еліти нашого краю. Так, якщо 1930 року в Україні регулярно друкувалися твори 259 українських радянських письменників, то 1938–го — тільки 36 вцілілих літераторів. Радянська влада залишила Андрія Малишка для того, щоб демонструвати видиме благополуччя в українській літературі, проте намагалася зробити його своїм підручним.

Та Малишко був не з тих. Навпаки, він приносив владі багато незручностей своїми відвертими висловлюваннями і непередбачуваними вчинками. Чого був вартий його виступ у січні 1965 року на похороні свого побратима Володимира Сосюри, якого зацькувала влада!

Цей виступ вперше повністю було надрукувано тільки через 40 років. Тоді він виголосив не заготовлений і узгоджений текст, а той, який почули тільки ті, що стояли у перших рядах біля імпровізованої трибуни, бо посередині виступу йому вимкнули мікрофон. «…Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, — говорив поет, вказуючи на трибуну, де стояли набундючені гонителі Сосюри, — зів’яне над могилою великого українського поета!»

Це було своєрідне каяття — за себе і за усіх, хто вільно чи невільно долучився до цькування поета. Малишко теж мав такий гріх перед Володимиром Сосюрою, але, отямившись, він встиг ще у живого поета попросити прощення…

Не мовчав Андрій Малишко, коли почалася в Україні тотальна русифікація, не прощав владі безправного і безпаспортного становища селянства. Кидався захищати усе, що було справжнім і українським. Завдяки такій незалежницькій і сміливій позиції ми маємо цілу когорту поетів–шістдесятників (Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Борис Олійник, Василь Стус), яким дав путівку в літературу і підтримав саме Андрій Малишко.

Михайло Маслій,
з тритомного видання
«Золотий вік української естради»
м. Чернівці. ВД «Букрек»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.