Я така безнадійно сумна.
Не втішає і мудра фраза:
“Все мина, все мина, все мина…”
Вже нема для минання часу.
З тим, що “слава Богу!” мине, –
однесе і мене…
Ну, а все-таки щось та мине,
не торкнувши нітрохи мене.
День мине. Дощ мине. І тоді
я дістану з буфета свічі.
І почну прибирати дім
до містерії новоріччя.
Накупую пляшок. Нагодую пташок.
І, хоч діти уже дорослі, –
я пошию з атласу новий кожушок
для старенького Діда Мороза.
Не лишивши часу для печалі,
я начищу оклад на іконці.
І наш мідний, наш добрий чайник –
непогасне зимове сонце.
(Ірина Жиленко. Пори року. К. 1999)
Попри літературну визнаність, чому свідченням Шевченківська премія 1996 року за збірку “Вечірка у старій винарні”, Ірина Жиленко (1941-2013) залишається поетесою не прочитаною і не відчитаною.
Поетичний світ Ірини Жиленко надто одомашнений, оспівування простого і десь банального на перший погляд жіночого щастя, — чоловік, діти, дім. Ніби асоціяльний світ, але виповнений щирими переживаннями ліричної героїні.
У відкритому до простоти світі ніби нема нічого потаємного. Але не поспішаймо. Бо нема нічого закритішого за відкритий жіночий світ…
Євген Баран
