«Парасочку до смерти забили книжками. Це були ті книжки, які вона дуже любила, але ненавиділи совіти. Спітнілі шершаві руки ворога брали Сковороду, Шевченка і Франка… і били малу світлу голову Парасочки. Вона не кричала, не плакала, вона гідно приймала свою смерть.
Їй було лише десять, і вона знала: людина вмирає, але її воля лишається при ній. А ті, хто палять книжки, 
закривають перед собою світ і німіють розумом та серцем навіки»
(Уляна Маляр. Бібліотека)
Я читав перші оповідки років вісім тому і казав її авторці, що вони вартують друку. Уляна Маляр йшла довго до своєї книжки (Баба Федиха. Брустури. 2024. 160 с.). Довго як на молоду авторку, поки наважилася ті історії оприлюднити.
Але то вдале поєднання видавництва і автора.
Те, що зробив і робить Василь Карп’юк є виїмковим у наш час. Він карбує і канонізує пам’ять гуцулів. Міфологізує їхній світ.
А історії Баби Федихи записані її онукою Уляною, символізують перемогу любови над смертю. Так було, є і буде — поки гуцульського світу в календарно-обрядовій магії слова…
Євген Баран
