Іван Гаврилюк: «Дожилися! Замість того, щоб міська влада звернулася до родини великого українця Ігоря Білозіра з проханням щодо назви вулиці його імені в рідному Львові, так доводиться місяцями в панів випрошувати! Встидалися б, куртка на ваті!!! Я двома руками «за»! Впевнений, що мене би підтримали Іван Миколайчук і Кость Степанков, які любили Ігоря, як рідного.
Коли 20 років тому встановив пам’ятник убієнним синам України, біля родинного обійстя на хуторі Заставні, неподалік Олеського Замку, ніяк не міг подумати, що наші золоті сини-захисники будуть гинути на проклятій війні від рук фашиста, якого світ не бачив… Щоденно молюся за світлі душі всіх убієнних синів України, зокрема, за Ігоря Білозіра…»
«Я дуже любив пісні Ігоря, які співала його «Ватра». Як завжди любила його Галичина, як і вся Україна, — каже культовий український кіноактор Іван Гаврилюк. — Милозвучне прізвище Білозір було у всіх на вустах, та й пісні виконувала Оксана, вельми приваблива співачка — обличчя української пісні. Вони складали разом дуже гарну творчу сімейну пару. В 1970–их багато кінофільмів знімалося в Карпатах і вся знімальна група їхала туди через Львів. Або знімали у місті Лева.
З Ігорем познайомився в 1977 році, коли знімався у головній ролі в фільмі «Спокута чужих гріхів». Нас, скоріш за все, звів докупи Іван Миколайчук, який знав Білозіра раніше. Роками зберігалася добра традиція: ми лише приїжджали, Ігор нас уже чекав у готелі. Навіть складалося враження, що він також живе в кіноекспедиціях. Як і ми. А згодом у нас зав’язалися дуже тісні стосунки.
Ігор був надзвичайно світлий. Ось кажуть, що незамінимих людей не буває і що святе місце пустим не буває. Та неправда все це! І святе місце буває пустим і хто зна чи народиться хтось подібний до Білозіра чи Володі Івасюка, як нема нових Миколайчуків і Брондукових, чи Степанкових… Нема… Можна ще назвати масу геніальних імен. Тепер маємо інше покоління з іншим поняттям світу.
Ігор належав до тих людей, які робили добро іншим абсолютно безкорисливо. Тоді всі ми так жили. Якщо міг зробити комусь добро, ти його робив і не думав, що тобі хтось за це віддячить чи не віддячить. Ми жили так тому, що була загальна біда. Видно українцям потрібна велика біда, щоб любили і шанували один одного. І робили добро.
Білозіра любили всі. Ніколи не чув про нього поганого слова, хоч не раз заводив розмови на різні теми з різними людьми, з приводу його персони. Не вистачало Ігореві мабуть, того, щоб публічно хтось сказав «дякую» за його титанічну працю. Таким творцям треба вчасно говорити «дякую», щоб вони його почули. Адже це чарівне слово є стимулом для життя, для плідної праці, для творчості.
Може, і я заслужив у Бога на таке оточення і в такий щасливий час жити і тісно працювати з Божими людьми. Усі були учителями, братами, друзями. Ніхто з них ніколи не силував мене. 
Жоден з них ніколи не знав ніякої зіркової хвороби. Хтось працював більше, хтось менше. Але щоб надувати щоки і ставити себе вище за інших — подібного у нас не було ніколи. Не дай Боже! Ми не були ідеальними, але намагалися такими бути.
А скільки знали і співали колядок! Знову ж заводієм був Іван Миколайчук, потім вступав Кость Петрович Степанков, і затягували всі разом. Як шкода, що не зафільмовано жодної з таких незабутніх вечірок… Кілька разів, коли я був у Миколайчуків, до них заходив Ігор Білозір. Що кидалося у вічі, Іван та Ігор були життєлюбами і сміхунами, у розповідях зі сцен життя вони були найбільшими реготунами. Миколайчук дуже шанував Білозіра і Богдана Стельмаха. Радів за них. Сам велет–талант, умів шанувати і розрізняти талановитих людей. Як шкода, що Іван нічого не зможе сам про Ігоря розказати. Як і Білозір про Миколайчука. А як вони любили і пишалися один одним!
Іван Миколайчук любив повторювати: «Талант в аптеці не купиш». Як і вірних друзів. Це — від Бога. І таким вірним другом був для нас Ігор Білозір».
Михайло Маслій
