На тлі війни та злочинів, які безперестану чинять нелюди-московити в Україні, нібито й не на часі говорити про речі стосовно наболілих мовно-культурних тем. Однак дарма. Адже поза цією національною матрицею будь-який народ втрачає власну ідентичність, історичність, сакральність буття, імунітет державної живучості, стаючи сприйнятним для чужих впливів та експансій.
Торкаюся цього чутливого для всіх часів суспільного нерва, оскільки щойно натрапив на вислови української співачки полякової, яка ще не так давно полюбляла в кокошнику наспівувати руzькомірські шлягери. Бо саме продаючись у такому асортименті можна досягнути (на її думку) «успіхів» та стати «знаменитістю». Правда, сьогодні все ніби інакше. Вона стверджує майже імперативно, що «ми повинні розуміти, хто для нас ворог. Ми знаємо, хто наш ворог, ми його бачимо, і знаємо, як з ним боротися. З ним варто воювати. Проте ми влаштовуємо срачі всередині нашого суспільства з різних приводів. Останній хейт – це мовне питання. Суспільство розколюють, а це на руку нашим ворогам».
Погоджуюсь, що йде війна. Але розв’язана вона нацистською раzєєю, путлєрівськими орками, фашистським кацапстаном, здичавілими моzковитами, любітєлямі руzкого міра. А ще — внутрішніми запроданцями та колаборантами, котрих чимало виявилося не лише в середовищі силовиків, прокурорів та суддів, але й серед гнилої неукраїнської інтелігенції.
Бо розколюють суспільство не ті, що вболівають і обстоюють право утвердження української державної мови (а в умовах московської агресії особливо) як найголовнішого націєкультурного чинника. А саме ті педикульозні доморощені гниди, що всіляко пропихують нам смердючу «ідею» харошіх руzкіх з їх вєлікой культурой та магучім язіком.
Лише один з прикладів, який підкреслює, що війна йде повсюди, а загрози йдуть не від національно стурбованих, а від печерних моzкворотих. Так, викладач Київського Політехнічного інституту насіров настійливо сьогодні пропагує викладання роzійською попри всі норми закону, не воліючи ні знати її, ні використовувати, навчаючи студентів. А зміст його зухвалого анкетування засвідчує про живучість злоякісних пухлин «руzькомірства» в освітньо-науковому просторі навіть у найбільш шанованих університетах зі статусом «Національний».
Коли читаєш: «Вы хотели бы лекции слушать на русском как живой рассказ с англоязычными терминами или сухо и убого, но соловьиною?», то стає лячно й неприязно, усвідомлюючи в які мерзенні руки віддано нашу молодь, якими українофобами-педагогами й науковцями продовжує формуватися майбутня українська інтелігенція. Подібними дійствами таких «наставників» з насірових засмічується вже тривалий час освітній процес у низці наших вітчизняних університетів (і не тільки).
Натомість зарубіжні університети, зокрема польські, пропонують українським студентам викладання українською. Наприклад, Краківська Політехніка розпочинає в новому 2022/2023 навчальному році безкоштовне навчання інженерів українською мовою для тих, що мають українське громадянство, а також для осіб іншого громадянства, що втікають від війни та говорять українською. Формується унікальна формула навчання на стратегічних для України напрямках, безпрецедентна в польській системі вищої освіти, що є виявом поваги до рідної мови українців та високого розуміння значущості для Нації цінності Мови.
Промовистий приклад для наслідування від європейської Нації, яка знає ціну і велич материнського Слова. Водночас нагадавши нам, що Мова, Рідне Слово є нашою Єдністю, Безпекою, Силою і Прогресом. Доречно пригадати вчення відомого філософа Й.Фіхте про «рідну» і «чужі» мови, які містили свої синоніми «живого» і «мертвого» народів.
Невже ще треба комусь в Україні постійно доводити, що війна нацистської московії є екзистенційною, світоглядною. Тому з такою люттю кремлівські нелюди нищать українські національно-культурні цінності, бібліотеки, музеї, дошкільні заклади, школи, університети, академії, театри, історичні пам’ятники. Особливо нестерпною для них є Українська Мова, що ось вже понад 400 років стала для нас наймогутнішою зброєю проти московії.
Віками війна для цієї здичавілої орди була передусім знищенням рідної української мови, розуміючи, що здолати Україну й Українців можна лише остаточно витолочивши цей духовний скарб Нації. Але цього ніколи не станеться. Тому клятий москаль приречений на поразку й згубу. Навіть якщо припиняться бойові дії, то агресивна війна моzковитів продовжуватиметься. Оскільки їх метою є знищення України як Держави та українців як Народу, Нації. Тому й здійснюватиметься вона на всіх напрямах життєдіяльності і торкатиметься всіх — держави, громадянського суспільства, великого і малого. І кожен мусить знайти в цій борні своє місце громадянина, в якого душа живе найважнішою місією ліквідації цієї недоімперії.
Захищати всім і всюди Українську Мову, оберігати, творити й розвивати її верховинну вартість є тотожним захищати Україну, Народ, Рідну Землю. Вона мусить максимально сконсолідувати, інтегрувати всі складники антипутінського, антимоzковського, антиімперського характеру.
І, очевидно, що клуб любітєлєй «харошіх руzькіх» для цього нам не в поміч. А тому все пов’язане з моквою необхідно вичавити з національного організму, замінивши україноцентричними цінностями, знаннями, досягненнями світової культури. Але не такими «прикладами», якими часто нас годують очільники. Не знаю, яке враження на інших справило нещодавне пішохідне інтерв’ю столичного мера (Кличка) з відомим любітєлєм «руzкості» Гордоном. Ганебно, неприємно і тривожно. Голова української столиці, яка мусить бути законодавцем державної, культурної, політичної «моди», запропонував киянам та всім українцям довготривале й нудне цвенькання поганою кацапською мовою в суспільному національному просторі.
У письменника Василя Герасим’юка є показовий для цього баговиння поетичний доробок — «Де гуцули?». Невже отаким непотребом збираються забавляти українців під час війни і після неї, забалакуючи, що Україна таки стане, нарешті, українською. Як Польща – польською, Франція – французькою, Румунія – румунською. Бо якось живуть і процвітають фіни та шведи, практично вже ставши членами НАТО, які (на відміну від нас) не назвали жодну із своїх вулиць чи майданів пушкінськими, не читають захекано доzтоєвських «ідіотів» чи «бєсів», не захоплюються булгаківськими білогвардійцями, не витрачаючи кошти та час на поклоніння пам’ятникам єкатєрінам та асвабадітєлям.
Зате їхні діти, студенти університетів добре володіють двома іноземними мовами (рідна + 2 іноземні), прекрасно обізнані не з «муму», а з високою європейською культурою. А учні на естонських островах мають такі ж гарні успіхи в навчанні, як і школярі в Тарту чи Талліні. І все життя їхнє чомусь обходиться без вєлікой культури і магучєго язіка. Воєнний час з особливою суворістю запитує нас, наших урядників, міністерства та відомства, а чи адаптивними є національна культурна, освітня, наукова, інформаційна політика щодо інтересів національної безпеки України? Чи відповідають національним інтересам, забезпечують життєствердність Нації та Держави нині діючі концепції та програми історичної, мовної, літературної, мистецької, медійної, філософської освіти, зважаючи на світоглядний характер сучасної роzійсько-української війни?
Постає величезний фронт робіт. Насамперед, щодо зрощення кадрового потенціалу, його ідейно-політичної, функціональної, національно-патріотичної свідомості та компетентності. Адже судячи по тому, що так багато зрадників України виявилося в структурах, на які згідно Конституції покладається «забезпечення державної безпеки і захист державного кордону», то нагальною необхідністю стають якісні зміни в змісті та системі підготовки, підбору і розстановки кадрів. Значний масив колаборантів та зрадників не лише вербуються, але й «виховуються» та готуються подібними «навчителями та керівниками». Саме в них міститься причинність багатьох суспільних виразок, невдач, трагедій. Особливо, коли такими є відповідальні державні особи. Адже в одній ВР України перебуває ціла колона україноненависників. І ЩО!?
Нічого. Бо не завжди цим переймаються народні обранці. Оскільки відкриті вороги продовжують жити нормальним життям навіть у часи війни, ворота якій вони відкрили своєю зрадницькою діяльністю. Натомість нардепи 19 липня одним чохом підвищили собі вдвічі зарплати та надбавки за рахунок надходжень до бюджету від міжнародної допомоги. Справжнє «волонтерство» навиворіт у період воєнного лихоліття. А може гуманніше та по-державницьки було б використати цю міжнародну допомогу для перемоги у війні, зокрема, віддавши кошти на сектор інформаційної безпеки, передусім підтримавши рештки конаючих українських газет, журналів, часописів. Або, скажімо, профінансувати з гуманітарної міжнародної допомоги унікальне просвітянське видання «Бібліотека Воїна». Прикро, але подібні кроки «самозабезпечення» не зміцнюють довіру суспільства до окремих гільдій владоможців.
Хоча добре усвідомлюю, що ми, насамперед, ніколи не повинні вірити нацистській мокві, харошім руzькім та «нашим» плакальникам за вєлікой руzкой. Нещодавно наш національний Митець Анатолій Паламаренко зачитав, перегукуючись із нинішнім часом, знаковий вірш лавреата багатьох літературних премій Богдана Стельмаха «Не вір москалеві, як псові»:
Колись хлопці з лісу вечеряли в нас
Постійно зі зброєю напоготові
Казали мені на прощання не раз:
Не вір москалеві, як псові.
Справді, ще вчора ці фарисеї в Стамбулі ставили свої ганебні підписи під «зерновою угодою», а вже за якусь мить жорстоко бомбардували Одесу, Кропивницький, Миколаїв, морські порти, де завантажують експортний хліб для голодних…
Неправодоговірні дикуни! Людино-дитиновбивці! Брехуни і циніки! Підлі рашисти під брендом-лейбою «харошіх» моzковитів. Хай стане вічним проклятим клеймом для них спільна, колективна відповідальність за геноцид, терор, вбивства, які кремлівські фашисти принесли на українську землю. Моzковія – (держава) терорист; путлєр – злочинець і вбивця; гундяївська церква – від диявола; вєлікая культура і магучєй язік – знаряддя поневолення і смерті. А весь цей орківський мотлох – смердючий матеріал для Міжнародного Трибуналу.
І ТАК БУДЕ. Але перед цим в Українського Народу є повне право заявити моzковським душогубам, що за кожну невинно вбиту українську дитину симетрично «відповідатимуть» виплодки путіних, лаврових, володіних, шойгових, мєдвєдових… Справедливо і не безкарно.
Тому, не шановані Народом моzквофільські вболівальники, раджу не перестаратись у піддавках руzькомірству, а прочитати те, що сказав поет-пісняр Вадим Крищенко про прихильників путіна і «руzzкого міра» у вірші «Перевертні»:
…Мені гидотно згадувать ці лиця.
Для виправдання не стачає слів.
Покара не мине тих – сокушиться
Хто зрадив рід і заповідь батьків.
Ми власні рани правдою загоїм.
А зрадникам й перевертням – ганьба!
Слава Нації! Смерть ворогам!
Георгій Філіпчук
