Моєму давньому старшому товаришеві, письменникові Олексі Шеренговому в ці березневі дні виповнилося б 80 років. В житті кожної людини є знакові особистості, які і домогли, і вплинули, і значною мірою сформували людину. Такий — серед небагатьох інших — був для мене Олекса. Редактор моєї першої поетичної книжечки, талановитий письменник, справжній, а не фальшивий у дружбі, автор прекрасного і недооціненого ні свого часу, ні тепер роману «Батько» та інших книжок.
Олекса Шеренговий залишив яскравий слід і в літературі, і в позалітературному житті нашого тодішнього 
товариства, сиріч богеми, яка мала всі ознаки богеми справжньої, на яку нині і сподіватись намарне. Бо тепер в стосунках поменшало тепла і щирості та значно побільшало прагматизму — хай йому біс!
Всього тут не напишеш — більше і детальніше у моїх ще досі не виданих спогадах.
Даруючи мені 24 жовтня 1982 року роман «Батько», який тоді щойно вийшов з друку, Олекса надписав: «Дорогому Тарасу Федюку, якого, бляха, давно люблю. Олекса».
Олексо, я теж тебе здавна і досі пам’ятаю і, бляха, люблю, незалежно від того на якому світі ти живеш своє яскраве і талановите життя!
Тарас Федюк
P.S.
Наш чоловік. Я теж його, бляха, люблю. А спогади є такі, що й не напишеш. Чекаю твоїх, Тарасе. Не зволікай.
Василь Шкляр
На жаль, роману «Батько» я не зміг прочитати — залишив Одесу. З Олексою ми працювали на обласному радіо. Не знаю, чи у романі є епізод, який я розказав письменникові. Мій батько приїхав у санаторій, але був у ньому недовго. Обкопав у оздоровниці дерева і поїхав додому — не міг сидіти без роботи. Олекса пообіцяв цей факт обов’язково обіграти.
А загалом мій земляк був чоловіком оригінальним і принциповим. Пам’ятається, як він образився на головного редактора Вікентія Н. за те, що той обділив його гонораром. Одержавши кілька десятків рублів, він порвав їх і відніс «дарителю». Дівчата мали роботу: півдня склеювали докупи ті рублі у приймальні шефа. Той, зрозумівши, проскакував мимо «банкомату» як ошпарений.
Було, було… А загалом талант Олекси Гнатовича, як на мене, і досі недооцінений. Я, бляха, кажу це щиро…
Василь Піддубняк
