«Саме така форма письма для мене найприйнятніша, бо й сам я впродовж усього свого свідомого життя написав друзям, рідним, знайомим не одну тисячу листів, частину яких увібрала моя книга “Слова, слова, спасіте наші душі”; “Більшого раю й справді немає, як раювання серед книг. Буває, аж підтюпцем біг би з роботи додому, щоб опинитися на відстані простягненої руки до них, вибираючи ту, яку найспрагліше хочеться читнути”;
“Такого письменника, як Роговий, не тільки Україна – весь світ повинен би знати, та тільки шкода, що перекладачі не звертають уваги на таку літературу, бо поціновують другорядні, переважно скандальні тексти, якими намагаються привернути увагу світового читача у першу чергу до самих себе. Бог їм судія”
(З листа Григорія Білоуса до Юрія Рогового від 22.10. 2005)
“Галерник я, галерник!”: Листи Білоуса Григорія Павловича до Рогового Юрія Феодосійовича (2005-2011 рр.). Харків: Майдан, 2024. 328 с.
Дякувати Богові, що ця стражденна книжка таки вийшла. І харківське видавництво “Майдан” в особі Анатолія Стожука в черговий раз підтвердило свою професійну і громадянську позицію.
Юрій Роговий, такий здавалося б, повільний полтавський хлібороб, популяризацією творчості свого батька, шевченківського лавреата 1992 року Феодосія Рогового, власною 
творчістю доказав, що література – єдиний справжній хліб життя.
У “Повісті минулих літ”, у “Літописі Граб’янки”, у “Літописі Самійла Величка” “чорним по білому” записано: пишемо, аби не пропало в пам’яти. Ми не задумувалися над тим, що письмо – потреба держави, аби ствердити своє право на владу? Книжка – це право людини поза владою творити власні світи.
Григорій Білоус, як всі письменники переходової доби, неоцінений. Бо легше провести вечір пам’яті, показати, що Альцгеймер тобі ще не загрожує, аніж докластися до популяризації українського “галерного” досвіду. Не всім же бути европейськими денді, псевдосковородинцями чи яскравими публічними феміністками, які ночами тихо виють від самотности. Комусь треба перти плуга. Не тому, що хоче. А тому, що обраний.
159 листів. Більша половина з них – перлини українського епістолярію початку ХХІ ст. Я писав передмову давно, вже й забув, про що писав. Книжку Юрій Роговий доповнив блоком ювілейних розмов з Григорієм Білоусом, які розпочинаються моїми запитаннями ювілярові. Про них я теж забув. Книжка є. Фантастичним накладом, про який промовчу.
Якщо виживе людство і повернеться до культури, ці книжки на котромусь з українських аукціонів продадуть за великі гроші. Так завжди: митець страждає і вмирає, а на його могилі празникують фарисеї…
Євген Баран
P.S.
Пане Євгене, стосовно Феодосія Рогового, то його романи – вершина світового письменства. В тій же Європі вони б видавалися і перевидавалися величезними тиражами, стали б бестселерами. А в нас його творчість тільки й знає невелика кількість люду із старшого покоління.
Ваша коротка стаття, як скрик зболеної душі за величним духовним світом українства, твореним великими українцями в час найтяжчих випробувань нашого стражденного народу, і який безповоротно відходить у духовні засвіти.
Дійсно, тільки написане великими майстрами слова й збереже його в пам’яті наступних поколінь. Якщо, звичайно, ті покоління навернуться до культурного всесвіту своїх попередників.
Афанасій Шкурупій
Не повернуться, Владико, і Ви це знаєте, не гірше від мене. Але робимо, те, що повинні.
Євген Баран
