В українських бібліотеках нема поповнення — нарікають бібліотекарі. Держава не закуповує книжок, хоч на владу потрібно тиснути і вимагати. Натомість письменникам пишуть, щоб вони надсилали в дарунок книжки. То за кордон, то на фронт, то в бібліотеки, то в центри допомоги переселенцям. На практиці це виглядає так: совісний письменник вигрібає все, що може з власної бібліотеки, або купує власні книжки і відправляє своїм коштом.
Так, ми все це робимо, але ми не можемо наповнити бездонну прірву, тим більше, що письменники, як правило, самі ледве виживають і намагаються при цьому ще й давати якусь копійчину на ЗСУ та військові госпіталі. У них є родичі і друзі, які вважають, що не повинні купувати книжок автора, бо їм належиться, хоч мали би підтримати його в першу чергу і показати приклад.
Мені розповідали колись фантастичну історію, як на презентацію до письменника прийшли його друзі, купили книжки і пішли собі. А це мало би бути правило, а не виняток. Якщо мені автор дарує книжку, то я у відповідь дарую йому свою. Якщо мене запрошують до бібліотеки, я не приходжу з порожніми руками, хоч у порядних країнах на виступи в бібліотеках письменник отримує гонорар від держави. За витрачений час.
Все, що ми робимо безкоштовно, це не наш обов’язок, а наше право, яким ми можемо скористатись або ні. Але цим не наповниш книжкову скарбницю. Є люди, які не прочитали жодної книжки, є люди, яким навіть на думку не спаде купити книжку, прочитати і віднести до бібліотеки. Тому я не люблю роздавати автографів, бо хочу, щоб мої книжки мандрували.
Видати книжку коштом видавництва можуть далеко не всі. І комусь доводиться залазити в борги і хоча б повернути вкладені гроші. Коли ще були державні закупівлі, три роки не закуповували ні моїх книжок, ні мого видавництва. У бібліотеках показували всілякий комерційний мотлох, який до них потрапив завдяки «експертам» Інституту книги, що відповідав загальному курсу на дебілізацію населення і деукраїнізацію його україномовною літературою.
Чи збережеться цей курс після війни, не знаю. Очевидно, що поціновувачам української за змістом і формою книги час відкрити фронт, щоб вижили обійдені фортуною видавці, книгарні, бібліотеки, а не тиснути на жалість. Я й далі даруватиму книги, купуючи їх, але тільки тим, хто дійсно їх потребує, а не тим «кому належиться». Хоча б для того, щоб побачити радість на людських обличчях у ці важкі часи. Та, боюсь, що без державної підтримки книговидання в Україні просто помре. Якщо просто нічого не робити, а тільки ходити з простягнутою рукою.
Галина Пагутяк
