Читаю я змалку, десь років з 5-ти. Перша книга, принаймні, яку достеменно можу назвати – Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки». За роки стільки читано-перечитано. Одразу скажу одну банальну, але не зайву річ: у кожного свої смаки. Тому книги, про які йтиметься як мої улюблені, хтось оцінює доволі нейтрально чи прохолодно. А улюблені книги когось пройшли «повз мене». Це очевидно.
Не просто свідченням, а неспростовним доказом моєї особистої поваги і навіть симпатії до журналістки Емми Антонюк є той доконаний факт, що свого часу давав їй для читання деякі книжки з моєї домашньої книгозбірні. Чого зазвичай, у період, про який йдеться, майже не робив (тепер я змінився, і став більш відкритим до таких запитів).
В українських бібліотеках нема поповнення — нарікають бібліотекарі. Держава не закуповує книжок, хоч на владу потрібно тиснути і вимагати. Натомість письменникам пишуть, щоб вони надсилали в дарунок книжки. То за кордон, то на фронт, то в бібліотеки, то в центри допомоги переселенцям. На практиці це виглядає так: совісний письменник вигрібає все, що може з власної бібліотеки, або купує власні книжки і відправляє своїм коштом.
Китайський лідер Сі Цзіньпін планує переговори з Володимиром Зеленським. Про це вже написала низка світових ЗМІ. Так, ця розмова може бути дуже важливою у розбудові нового геополітичного порядку в світі. Але паніку деяких українських коментаторів вважаю передчасною і безпідставною. Припущення щодо можливого постачання смертоносного (летального) озброєння з Китаю в Росію є малоймовірним.
