Наша родина, якщо міряти суворими сільськими мірками, ніколи не була зразковою. Життя її протікало немов за приказкою «Клим дома – Хоми нема». Проте був таки стовп, на якому вона трималася. І цим стовпом був дід. А самого діда тримали аж два стовпи – гармошка і корова. І якщо хтось із вас прокидався од будильника, чи то паровозного гудка, то я – найчастіше – од гармошки. «Г-ооо-ой до-лии-гии-ноо-ю гоо-ой широ-гоо-кою козаа-гаа-кии йду-уть», «Скрии-гии-плии-ві-гіі-ї воо-гоо-рі-тее-чка брее-гее-хлии-віі-ї лю-гу-де» — щось подібне розлягалося в мене щоранку над вухом.
Мій дід не мав дурної міської ґречності – поважати чийсь сон. Він завжди вважав, що якщо вже на ногах він сам, то й нам уже спати зовсім не обов’язково. Я розплющував очі і бачив діда на стільці – голова схилена набік, очі заплющені, на обличчі – печальний, аж мученицький вираз єднання з мистецтвом. Якщо його в цю мить гукнути, не зразу й почує. Тільки за четвертим або п’ятим «Діду!!!» його голова повільно, як з туману, повернеться в мій бік, очі так само повільно відкриються, а вуста видадуть трохи здивоване «Га?» або незлобливе «Кого тобі чорта?», і вже аж потім гармошка спочатку змовкне, потім рішуче вискне і ляже боком на шафу.
«Гііі!!! Вже дванадцять! Сергію, корови йдуть!» Ці слова означали, що я мав негайно кинути все, чим грався або що робив, взяти в руки костура – це, здебільшого, лише для порядку і статечності – відкрити настіж хвіртку, і вийти зустрічати нашу корову. Сільське стадо пасли по черзі на лузі за річкою. Черга та вираховувалась у досі незрозумілий для мене спосіб, але пасти випадало приблизно двічі на місяць. Дід часто брав мене з собою пасти, бо іншого «дурного і крайнього» знайти було важко – баба рівно за день до «очіреді» згадувала, що їй терміново треба їхати в район, щоб вибити комбікорму або наміняти олії, або й так, без усіляких пояснень. Сестра, яка завжди тримала ніс по вітру, завбачливо і з задоволенням зникала ще за тиждень. Дядько, ще поки він був живий, щодня працював. Прабабі було вже за вісімдесят…
От і залишався тільки я. Найгіршим у справі «відпасування очіреді» було встати о пів на шосту ранку. Дід, щоразу заходячи в хату, грізно гиркав «Сергію, ану вставай!», брав чергове відро і знову виходив. Прабаба Явдоха, відчуваючи, що обстановка в хаті заходить на грозу, злазила з ліжка, і, важко дихаючи, сунула до мене. Спершу шкарубкою долонею гладила мене по голові і надміру ласкавим, єлейним голосом прохала «Серьожику, вставай, вставай, одпасеш сьогодня, а завтра виспися, ніхто тебе не займатиме». Я не реагував, старанно ловлячи рештки дитячого сну, які однак уже не хотіли триматися купи. «Серьожику, ош уставай, бо дідусь же сердиться» — в цьому вже звучав розпач і безпомічність. Я не реагував, але вже більше від роздратування, що мене таки збудили, хоч і не хочеться цього визнавати.
«Шо воно за сімня, ніякий чорт нічого робить не хоче», — безнадійно і вже тихо зауважувала баба і сунула назад. Мені було завжди начхати на сімейну честь, але бабин голос звучав так жалісно, що влежати далі було неможливо. «Чорт, чорт, таки чорт!», — лаявся я бабиною лайкою, «Хай би вашу корову черви зділи», — додавав уже трохи тихіше, бо за таке можна легко було отримати брудним віхтем по голові… Я виходив надвір, а там сонце ще не зійшло і було так холодно, що важко й уявити, як я оце зараз візьму ціпка і поплуганюся на луг, де ще більший холод і роса. Але тіло потроху звикало, я переставав тремтіти і вже бачив як піднімається з-за свиридунівської клуні сонце. Баба затято гукала з хати, щоб я йшов їсти картоплю і яєчню, бо «аж до дванадцяти часов і рісочки ж у роті не буде», хоч добре знала, що так рано я нічого не їстиму. Я дивився на дві абрикоси в садку, на старезну грушу за грядкою, і мені здавалося, що вони аж переповнені щастям од того, що знову бачать як сходить сонце…
Тоді брав ціпка, клав у торбу книжку й покривало – гага! Ви думали я вам пастиму, дід пастиме, а я так, про людське око – прочиняв хвіртку, випускав нашу Зірку, і з виглядом людини, яка всього в житті вже скуштувала, все знає, і сьогодні цілісінький день пастиме двадцять дві корови, повагом ішов через дорогу до сухої верби. «О, Мишко, який у тебе пастушок!», «Серьожка, а тобі хіба спать не хочеться?», «Ой молодець, помоошник» — підбадьорювали мене баби, а діди курили з моїм дідом під вербою і зовсім мені не співчували, а говорили щось на зразок «Та я в його года…»…
Ми переганяли корів через потічок, тоді битою дорогою ще через один – до річки. Ах, а на гладкому плесі розходилися кола, а в куширі снували сонні краснопери й в’язі. Але брати вудочку на пастівник було категорично заборонено. Корови бродили в воді по груди, пили, дихали ранковим паром, а я вибирав місце, де поменше росяної трави, розстилав покривало, і розкривав книжку… «О! Вп’єть узяв оте одіяло! На чорта! Ти ж не на пляж прийшов!» Я кидав у відповідь якесь «Ну й шо» і замовкав, бо в діда мого такий характер, що якщо розпалити суперечку, то ніякого спокійного читання не вийде години півтори. Спочатку він говоритиме, що в мене все «не як у людей», а потім перейде й на «загальнолюдські» висновки – що в нашій сім’ї «ніякому чорту нічого не нужно», що в нас не заведено робить усе «гуртом», і що «кажний тягне одіяло на себе».
Тим часом корови голосно жумрають траву, а потім влягаються і ремигають, під сонцем, яке припікає все дошкульніше. Я переходжу зі своїм покривалом і книжкою під кущ, де щастю заважають тільки комарі та дідові окрики «Ану заверни оту левченківську чортяку». О дванадцятій ми пригонимо корів на обід, а о третій женемо знову пасти. Мабуть, десь там, на пастівнику, у кінці серпня, коли небо вже високе й дуже синє, коли вітер прозорий і тужливий, а комиші на лугових озерах майже сухі, я й відчув уперше що є справжня поезія, зрозумів, що живе вона всюди, і що в кожній бадилинці її так багато, що можна тільки жити і писати, жити щоб писати, писати щоб жити.
Власне, мій час у дитинстві, мій щасливий літній час, був рівномірно розподілений коровою. О дванадцятій я мусив її загнати, о третій вигнати, і о восьмій знову загнати. Рештою часу я володів безроздільно, але ці хвилини безроздільно належали їй. Спокій і сталість мого сільського світу міцно трималися на цих часових осях. А найбільш мирною і сталою картиною в моїй свідомості й досі залишається та сама – корови йдуть. Од глибокого до мілкого струмка, битою дорогою, праворуч – ліс, ліворуч – луг і болото. Неквапною ходою, мимо сухої верби, через трасу, до хвіртки, у хлів. А потім – майже нереальний, майже космічний звук молока об цинкове відро. Але і звук, і смак самого молока віддалилися від мене. А картина досі живе. Ліворуч – луг, праворуч – ліс, зачіпаючи рогами призахіднє сонце, з телятами, по конюшині і болотяних півниках, супроти вечора, навперехрест мого життя…
Сьогодні вдень я телефонував дідові на мобілку, а він не брав трубку. Була дванадцята година, і я, — зовсім мимоволі! – подумав: корови йдуть… І зразу осмикнув себе – ні. Вже років п’ять як немає в діда корови. Старий, не втримає сам. І саме стільки років я не зазирав до порожнього хліва – там напевне стоїть якийсь дурнуватий велосипед, або старі кролячі клітки, або якісь ночви, і це так боляче й неприродно, що краще туди не дивитися. Я й не дивлюсь. Але від давньої дитячої звички міряти час коровами так і не позбавився. І хтозна, може саме вона й не дає мені з головою пірнути у безчасся і безглуздя.
Бо я знаю, що хто б кого не вбивав, не зраджував і не продавав, настане дванадцята дня – і корови прийдуть на обід, а по восьмій вечора – на ніч. І це моя, пожиттєво моя, часова віха, яку в мене ніхто не відніме й не вкраде. І хто його знає, може на схилі життя я таки залишу цю суєту, цей гамір і огром, одягну сивого картуза, візьму ціпка – тільки для порядку, відчиню хвіртку, і повагом піду переймати в двір свою корову.
Сергій Осока
