Із записок провінційного читача… Степан Процюк, відправляючи свою книгу мені, побажав приємного читання. Але мені здається, що читання про Івана Франка засадничо не може бути приємним з огляду на всуціль важку, зчасту — трагічну, долю сього видатного галичанина. Принаймні, я читав кілька книг про Франка, скажімо, знаного і ретельного дослідника Романа Горака — його прізвище першим приходить на гадку, і жодна з них не є приємним читанням. Якщо, звісно, ви не належите до любителів всякого болючого мазохізму.
І болючість та, як на мене, перш за все від всіх тих шпильок, колючок терну, які так щедро накидала Франку галицька людність. Скажімо, не тільки поляки зупинили Франка в здобутті докторського ступеня, але 
головно — українці. Навіть дружину Франка Ольгу Хоружинську галицьке ієрархічно-застигле середовище не сприйняло і не прийняло.
Але я про роман Степана Процюка «Руки і сльози».
Попри чисельну існуючу лектуру про Франка його роман болюче діткає авторським співпереживанням. Він взагалі (особливо в першій частині) якось так дивно поєднує канву біографії класика і свою, особисту причетність. Це не переказ біографії Франка. Це шлях співпереживань автора, який думає про Франка.
І, як східняк, маю відзначити, що автор не лялякає щодо своїх земляків-галичан. Тут нема замилувань «галицьким П’ємонтом» — власне, й біографія Франка цьому вперто суперечить. Хоча для мене відкриттям став факт, що Юліян Романчук, який писав на Франка недостойне, за що й здобувся від нього поезії «Сідоглавому» («Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала, Я ж гавкаю щораз, щоби вона не спала…») — наприкінці Франкового життя таки визнав його працю, його жертовний труд для українства.
Книгу Степана Процюка треба читати хоча би для того, щоб зрозуміти: українство — це не просто, це надзвичайно важко і часто невдячно. Але є щось таке в цій землі і в цих людях, що змушує триматися України. Франко назвав би його «песій обов’язок», а романтик — любов’ю до України. Кожному, власне, обирати своє…
Василь Чепурний
