Культура Суспільство

Криниця-чарівниця

Прийшов час помирати Євгашу. Покликав Євгаш сина і все йому розповів. І не втаїв, що ним поклявся – прощення попросив. І попросив, щоб син про золото мовчав. Не чув Євгаш, що невістка стоїть під дверима і слухає. За кілька днів по тому все село знало про москальське золото. Скільки люду на гору переходило: й по одинці, й гуртами. Зберуться чоловіки і йдуть. Отак усім розбагатіти хотілося. Тільки даремно – не віддала гора людям і шелюжки ламаної.

Ні, віддала, але уже правнуку Сиротія – Тихона Зозулі діду. І то не все, а скільки требувалось. Косив Архип Зозуля траву під лісом, ну, там, де починається Матвієва гора. Натомився, але ще косу клепає, хоча й позирає на сонце: у спеку багато не накосиш, бо із болота дух такий іде – померти можна. Покосив іще трохи, а коли дуже засмерділо, зайшов у ліс і приліг під явором. Задрімав, а прокинувся від того, що пити хочеться, аж смага на губи лягла. Видно, таки дихнув болота. Туди-сюди, а де тієї води взяти, як із собою не приніс. Він знову ліг і знову заснув. Та так заснув, що аж до ранку. Прокинувся уже сонце сходило. Лежить і не придумає, де він. Луп угору, а на яворі між гіллям вид жіночий. Архип і вкляк. Думав – русалка, бо їх у нас тоді водилося… Увечері стежкою через жито страшно пройти, а що вже купатися поночі – мало таких сміливців було.

Думає чоловік – отут русалки залоскочуть і ніхто не знайде. Й уже не лежить, а на коліна встав. Молився, а потім посміливішав. Почав роздивлятися, аж поки роздивився, що то за вид такий вийшов на дереві. Чудний, наче й схожий на когось, тільки краси небаченої. Обперся рукою, щоб із землі підвестися, а воно під рукою мокро. Архип розгорнув траву, а там джерельце пробивається. Припав чоловік до того джерельця, п’є і напитися не може. Такої доброї води скільки й жив не пробував. І воно ж у тілі зробилося, наче тиждень тільки їв і спав. Аж дивно, скільки сили прибавляється… І дурної прибавляється. Отієї, як його… Ну, через яку діти народжуються. Підняв Архип очі на дерево, а там нікого й нічого. Здвигнув плечима, узяв косу, закинув на плече й зовсім на собі не чує – легка, мов пір’їнка. А коса в Архипа ще батькова, з козацької шаблі кована.

Йде чоловік до села, і так йому на душі, наче він увесь світ любить, взяв би й приголубив кожну жінку, кожну дівку. Аж тут трапляється стара Ївга Курятниця. Не через кури так її дражнили, а що жила в курені по той бік Хозарського озера. І влітку, і взимку жила. Ще й боса ходила усенький рік. Уже на старості зголосилося село їй хату звести. Не схотіла. «Мені, – каже, – і в курені добре. Це вам хати нужни, а мені у них трудно». Та, чого там правду скривати – велика любов колись відірвала Ївгу від людей. Але така, аж страшно сказати.

Дивна баба. В очах вічний смуток, а руки худющі, наче гілляки з корчуватого дерева. Ще й одяг – саме дрантя. І смердить димом і якимось травами. Більшість гидували Ївгою, особливо, молодші. У курінь не заходили – вошви боялися. Хоча ніхто й не бачив на бабі вошей, бо спала вона на зіллі, що відганяло не тільки комарів і мух, а й всяку нужу. Хліба, правда, родичі виносили, коли переїжджала човном у село. Але то нечасто.

Архип здивувався. І не через те, що побачив Ївгу, а як зрадів їй, наче рідній. Вітається ще й кланяється бабі в пояс. Отак би витяг душу і віддав. Аж злякався самого себе. А Ївга поштивості його злякалася. Дрип-дрип до човна, прив’язаного до верби. Махнула веслом, наче замахнулася на Архипа. Хитнувся човен і від берега. Вже на середині озера опустила весло у воду і довго сиділа, аж поки бистрина почала зносити човен униз до Ріки – так у селі колись називали Дніпро. Ріка і все. А Дніпро – то вже для знаючих, що ходили на човнах аж до Чорного моря. Тільки давно те було. Так давно, що лише в пам’ятку й зосталося.

Постояв Архип, почухав потилицю й подався швидше додому. І що не трапиться по дорозі молодиця чи дівчина, у чоловіка так солодко тенькає серце, наче закоханий у кожну. Прийшов у двір і чує мати голосить, а дружина синів лаштує батька шукати. Ох, і зраділи всі, коли його побачили, лише стара Зозулиха ще більше заголосила, наче Архип не сам додому прийшов, а його на возі холодного привезли.

Тільки ж не до голосіння жіночого Архипу. Він за дружину і в клуню. Мати за ними. «Куди ви, мамо? – зупинив її Архип. – Ідіть до хати, та не кричіть уже». Оторопіла Зозулиха, стоїть і дивиться на клуню. А потім чує невістка схлипує, та так млосно і солодко, що свекруха спаленіла від сорому й гримнула на онуків, які стояли у дворі й не знали, що робити. «Наче їм ночі немає», – озирнулася на клуню, де шаленіло кохання чоловіка і жінки.

А вже під вечір Архип не знає, що із собою вдіяти – стоїть перед очима вдовиця Настя, яка жила далеченько, аж на Горевасі. Ну, от дивиться чоловікові у саменьку душу ще й осміхається, та так звабливо… Не втерпів Архип і рвонув уночі долиною на Гореваху. А через кілька днів стрілася йому Івана Сили старша дочка, яку заміж ніхто не брав, бо лице рябе, ще й згорблена, наче баба стара. Тільки очі дивляться на всіх винувато. Красиві очі й такі сині, як вода у Хозарському озері. Побачив ті очі Архип і вже не міг здолати у собі кохання до старої дівки.

Отак іще діточок в Архипа насіялося. І своя дружина «вповні» ходить. А воно, що там тих Сивок, як один перед одним, наче на долоні. Давай старший брат Охрім із кумом Дем’яном страмити Архипа. Той і розказав їм свою придибенцію під Матвієвою горою. І про те, що з ним потім зробилося – нема чоловічого удержу, і все.

Було б не розказувати: уже на другий день Охрім із Дем’яном шукали під явором джерельце. Скільки не мацали траву, не розгрібали торішнє листя, а води й сліду не знайшли. Подумали – набрехав Архип, з тим і прийшли до нього. А той хреститься-божиться – правду сказав. Мусив на другий день разом із ними йти, тільки вже всі троє узяли заступи. І відкопали джерельце трохи у бік від явора. Брат із кумом понапивалися тієї води аж булькало у животах. А сам Архип тільки руки помив, і то боязко. Ходили до джерела потім й інші чоловіки. Доходилися до того, що у кожній сім’ї як не шестеро, то восьмеро по лавках. А в самого Архипа вже й дев’яте знайшлося.

Весіль у Сивках… Жодна у дівках не засиділася. І через трохи діточок у хаті, як гороху. От тільки мулько стало жити. У декого хліба до Покрови, а то картопляники усю зиму. Й часто видавцем, щоб усім стачило. І в самого Архипа поменшало на столі, а за столом тісно. Хоча й стіл аж до печі, і мати сідає їсти вже на припічку. Так воно ж і по селу підростають на Архипа схожі. І тим треба. Така біда не в одного Зозулі. І не в одного його насіялося. Уже й охочих до джерела ходити поменшало. Хіба молодші та хто женитися схотів.

Бідувати почали сивківці. У хатах тісно і голодно. Старші сплять на вишках, але то влітку. А взимку покотом на підлозі. І тут однієї тривожної ночі наснився Архипові сон. Наче він знову лежить під явором, і знову явився йому вид жіночий. Тільки уже не такий звабливий. «Вставай, – каже. І так суворо каже. – Копай криницю. Та нікому не кажи, що знайдеш. А що знайдеш – розділи порівну між усіма дітьми». Прокинувся Архип, за заступ і з двору, а жінка в крик і за ним. Не пускає. Хоча й не мусив чоловік розповідати сон, а розповів. Жінка лише важко зітхнула: «Так сьогодні ж Казанська, празник великий, а ти копати йдеш».

Пішов Архип. Копав доти, доки не став із глеєм вигрібати золото. Кинув раз із ями, вдруге кинув… А коли не стало золота, зібрав викопане, дочекався ночі й поніс до села.
День не виходив із клуні, але розділив усе, як наказано було. Потай розніс у кожну сім’ю і приказав, щоб мовчали. Але, що то люди… Мало їм даремщини. Так вони ж здогадалися, де Архип золото знайшов, і назавтра всі до криниці. Тільки марно копали. Ніхто й мідяка не знайшов.

Та село забагатіло. У кожного воли у дворі, а в кого й коні. І хата не з лози плетена, хоч і маленька, але з дерева.
… Тепер тут тільки Хозарське озеро і вікова липа на його березі. Та ще туга людська, яку розносить вітер по дворищах уже півстоліття, і ніяк не рознесе.

Валентина Мастєрова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.