Освальд Шпенґлер в своїй праці «Присмерк Європи» — фундаментальному аналізі історичного процесу, вбачав те, що всі культури проходять однакові стадії розвитку — зародження, розквіт та занепад. Знаменням кінця він називає переселення народів та прихід до влади тиранів. Те, що ми сьогодні бачимо. Так ось поняття «тиранія» в тлумаченні як Платона, так і Аристотеля була найгіршим політичним режимом.
Її основні риси: керівництво полісом, виходячи зі своїх особистої пожадливості та бажань, які не співвіднесяться з ідеєю загального блага. Тому, за уявою еллінів, тиран не мав права вмерти власною смертю. Здійснити «тираноцид» (тобто ритуальне вбивство правителя, який не справляється зі свою місією) — було історичним обов’язком народу.
В Іліоні, наприклад, діяв спеціальний закон. (А це 270 рік до Різдва Христового). «Хто вб’є тирана отримає в той же день від міста талант срібла, а народ має встановити йому бронзову статую». Це не так вже і абсурдно.
Якщо людина є правителем, то вона повинна адекватно виконувати свої функції — реалізовувати історичну волю народу. А якщо правитель ухиляється від виконання своїх функцій, забуває про інтерес народу, то тоді мова вже йде про «тирана» та «узурпатора» (фіктивного правителя). І тоді на нього закономірно насувається тінь тираноцида.
І тут варіантів багато — гострий кинджал, слизький зашморг, отруєний келих, лють повсталого народу чи подушка придворного.
Сергій Чаплигін
