Що робити, як не читати, коли надворі панує негода, кольорове жовтневе листя несамовитий вітер легко піднімає до рівня третього поверху, дерева в парку танцюють яийсь шалений танок і назовні краще не виходити. Україною позавчора, 28 жовтня, промчав буревій. Наробив лиха. Десь попадали дерева, десь пообривало дроти і чиїсь життя, десятки неселених пунктів залишились без світла.
Мені ж до рук незнаними вітрами принесло нову книжку Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» (серія 
«Війна без вибору» Львівського видавництва «Апріорі», наклад одна тисяча примірників).
Я прочитала книжку за один день. Та й як я могла проігнорувати книгу такого автора, який вже запам’ятався своєю давньою яскравою книгою белетристики «Хуго і Фігу».
Про що його нова книга? Про кохання. Про нібито впорядковане життя двох немолодих людей, які через якийсь час після випадккової зустрічі вирішили бути разом. Хоча — то ще питання, хто саме з них вирішив. Адже головний герой зізнається, що пристав у прийми до вельми загадкової заможної жінки і потім вже не їв і не пив того, до чого звик за свої прожиті десятиліття, а тільки підкорявся споживати правильне й корисне. Однак герой гордо вважав себе не приймаком, а прочанином, далеким духовним родичем Григорія Савича Сковороди.
Жінка ж та мала все, що могло прикрасити світ матеріальний, наповнити його комфортом і затишком. А «прочанин» був до зустрічі з нею мешканцем кімнати в гуртожитку і володарем трьох тисяч книжок, розсованих десь по гаражах та домівках друзів. Це трохи муляло його душу, але він уявляв себе щасливцем, коханим і закоханим. До 24 лютого 2022 року, коли весь усталений і знайомий світ злетів з орбіти і полетів 
кудись у дивовижній турбулентності, до якої ніхто з нас не був готовий до того страшного дня.
У героя і його жінки починаються такі карколомні пригоди, які перевертають все їхнє життя з ніг на голову. Вони тікають з обстріляного Ірпеня, рятуючи життя. Але через день-два зненацька виявляється, що це тікає світ за очі саме він, а не вона. Вона ж бачить його в іншому світлі — щуром, зрадником. І між ними раптом пролягає страшна прірва, яка криє в собі таємницю.
Згодом вивертами долі головний герой, який вже став самотнім біженцем, опиняється далеко за кордоном. Сам. Намагається вчити чужу мову. За його ж переконанням, жити “краще десь у чужині, зі шматочком хліба і кухлем води, але тільки не з мерзенним руським миром, не під їхнім ярмом”. І от він вже живе далеко-далеко. Там не падають бомби, немає обстрілів. Життя там усталене й мирне. Він ходить на прогулянки чужими вулицями чужого міста чужої країни, їсть чужий хліб, намагається готувати страви, які готувала кохана жінка — банош, «теплий» салат.
Але йому тоскно, чомусь страждає і ніяк не може збагнути, що саме і де він вчинив не так, в чому його провина? А час йде невпинно. І головний герой слушно констатує: “Ми безсилі там, де цокає годинник”.
Ну, й насамкінець — низка самобутніх чи ж пак регіональних слів, які в стрімкій оповіді трохи гальмували мені читання, бо я начебто поспіхом здогадувалася про їхнє значення, але от самі по собі ці слова були мені незнайомі. Чи вгадаєте, що саме означають, приміром, “бретцелі”, “шкалубина”, “дорабчики”, “вуйна”, “штудерно”, “батувати”, “пугарки”, “міщулик”, “кумпель”, “гицель”, “шпирувати”, “кебетлива”, “вицігорна” “гвер”, “шпаргат” — таких немало. З-поміж двох десятків слів син, який краще за мене знається на мові, назвав значення трьох — їх я з короткого переліку прибрала.
Тож книжку Леоніда Ісаченка я прочитала за день. Раджу. Запитуйте в книгарнях. Бо після прочитання самого сюжету, з’являються роздуми про правду й кривду, про чесність і зраду, про людяність і байдужість, про те, що ось такі людські долі десь точно снуються поміж нас візерунками на широкому полотні історії нашої України.
Інеса Фтомова
