Про ігровий варіант кіна, що присвячене будинку «Слово». Зображувати реальних письменників на тлі вигаданого сексота Акімова — хід в дусі соцреалізму, який повністю руйнує реальну картину тодішніх подій. За Сосюрою стежила його дружина Мурка, на Довженка клепала доноси його кохана жінка Юля Солнцева. Середовище самоз’їдалося: будь-хто міг донести на будь-кого.
Щоб Акімов не був вигаданим — варто було просто звернути увагу на те, хто протистояв Хвильовому в часі усім знаної дискусії не тільки про Європу, а й про сталінський диктат, про тоталітаризм, про перетворення письменника на коліщатко системи.
Можна було Буревія сполучити із Яковенком. Адже, крім таємних доносів, були також доноси публічні. Це продовжувалося у і 1970-ті роки. Тоді жертвою таких публічних рецензій-доносів був мій батько, на твори якого на сторінках “Літературної України” писали розгромні рецензії Коновалов і Ярмиш (останній був моїм сусідом, після смерті тата навіть вибачався переді мною за свій донос), що, як і їхні куратори, чудово розуміли, що думка, артикульована у його творах про те, що селянство Волині і Галичини не сприйняло радвладу після приєднання до СССР після закінчення німецько-радянської війни, є небезпечною, що роман “Майдан” необхідно було переназвати, бо це грізний символ української громадянської свідомості.
Саме з нащадків цих селян — таємних дисидентів — і почалася Помаранчева революція, якщо хтось не розуміє причиново-наслідкових зв’язків. Але хто з літературознавців нині цікавиться фактами? Усі ж цікавляться екзистенціалізмом, юдаїзмом і т.д., тому це літературознавство — нестравна псевдоінтелектуальна жуйка. І література така ж — імені «Гессе».
Усе це безнадійно. Усе підфарбовується, посипається цукром, з мистецтва вихолощується усе живе. Але вічно так не буде.
Роксана Харчук
P.S.
Моторошна то була доба. Теж не пішла дивитися, бо забагато знаю фактів, щоб спокійно переглядати, як переінакшується реальна історія. Масовий глядач, мо’, й буде “відкривати для себе” Україну того періоду. Підозрюю, що сюжет з вигаданим Акімовим “злизали” з уже відомої кіноверсії “Втомлених сонцем” одіозного путініста Міхалкова, де аґента НКВД, друга сім’ї, грає Меньшиков. Хоча ідея фільму залежить від інтелектуального рівня сценариста і режисера, який мусить реконструювати контекст за відповідними матеріалами, щоб трансформувати відтворену історію в конкретну інтенцію для сучасного глядача. Якщо це чергова версія про те, як нас убивали, то який посил? Це зараз кацапи роблять у реальності. А в 1990-х – 2000 рр. уже були зняті фільми “Сад Гетсиманський”, “Із життя Остапа Вишні”, “Тигролови”…
Наталія Хомеча
Щодо Довженка. Довженко не жив у тому будинку. “Слово” здали в експлуатацію у 1927 р., а Довженко переїхав з Харкова до Одеси влітку 1926 р.
Солнцева, може, й писала на нього звіти в НКВС, бо точно мала зв’язки з цим відомством, але ці звіти були, ймовірно, такими, що не могли йому зашкодити. Фактично вона була Довженковим янголом-охоронцем, у тому числі завдяки цим зв’язкам. Достеменно відомо, що вона врятувала режисера від арешту в 1933 р., коли терміново вивезла його в Москву (тоді в Харкові на нього вже був виписаний ордер на арешт). А в 1942 р., коли в/ч, в якій перебував Довженко, потрапила в оточення і пішов поголос, що він нібито переметнувся до німців, Юлія домоглася аудієнції в самого Берії, і за митцем відправили літак. Хоча я майже впевнений, що це було розпорядження Сталіна. Ну а в 1944 р., коли Довженко щомиті чекав арешту (за “Україну в огні”), Солнцева гарненько почистила його щоденник. До речі, про те, що Довженко вів щоденникові записи в НКВС, швидше за все, не знали. Принаймні в таємних матеріалах, котрі збереглися в архівах каральних органів, згадок про це ніхто не знайшов.
А от Смолич точно клепав доноси на Довженка. Притому Довженко, швидше за все, знав про це (мабуть, від Солнцевої, яка здогадувалась про це і після смерті кінорежисера влаштувала Смоличу скандал). Однак Довженка це, очевидно, влаштовувало, бо він розумів, що стежити за ним все одно будуть. А так він знав принаймні, хто це робить. До того ж, Смолич, імовірно, теж намагався давати на Довженка таку інформацію, яка не могла йому зашкодити. Можливо, вони навіть домовились із Смоличем грати в цю “гру”. Така була суча доба. Треба було якось підлаштовуватись під страшні реалії.
Анатолій Новиков
Я написала про сам принцип: клепали найближчі. А у фільмі цього не показано. Я також написала про те, що вигадувати Акімова потреби не було.
Роксана Харчук
Акімов – це збірний образ, звісно. Проте їх, цих Акімових, і без дружин та родичів письменників, таки вистачало на стоси доносів. Приміром, у нас на курсі, уже в 70-і, на сто студентів було десять сексотів. І був їхній куратор.
Як вербували стукачів? Можливістю вступу, залякуванням, тим, що друкували і тощо, і тощо. Але були й такі, що насолоджувалися можливістю таємної “влади” над людьми.
“Я можу з вами зробити все, що захочу!” – якось з насолодою заявив мені один з таких, коли я працювала в “Молоді України” – у відділі науки та інформації. Він приносив бездарні дописи, отирався між нами, провокував, і зрештою залякував. Річ у тім, що у нашому відділі працював нащадок воїна УПА Толя Зубков. Вочевидь, саме його і “пас” той “Акімов”. Толя, звісно, це знав і посилав те нещастя матом.
І Толю, і того ж Вітю Тимченка, й інших “прикривав” Ігор Федорович Лубченко, наш улюблений головний редактор.
На жаль, сексоти, вкупі з тодішнім секретарем ЦК ЛКСМУ Симоненком, таки прибрали його з посади на початку 80-х. І довго не давали влаштуватися на роботу.
Тож вважаю, що такий Акімов був реальним персонажем і у будинку “Слово”. Не міг не бути. Бо такі були скрізь. Це художній фільм. Є ще й суто документальний – від цих же авторів.
Вони достатньо покладалися в архівах, щоб “створити” Акімова. Просто їх було скільки – тих кураторів з центрального КДБ та їхніх секретных сотрудников, що виділяти когось одного – це означало б звужувати явище до одного прізвища.
А дружини, друзі і тощо – їх, звісно, “організовували” тим, кого “пасли”. Ще й як вигадливо це робили! Дуже легко декому, в кого нечиста совість (а чи вона взагалі є?) звести все до зрадництва самих українців.
До речі, один із таких “героїв” присутній у книзі Марини Гримич “Клавка”. Це вже історія Спілки письменників часів Максима Тадейовича Рильського.
Надія Довгич
Пані Надіє, Акімов — він же ж іще й росіянин. Які ж ми всі безгрішні, аж нудить. Зі сталінізмом пішли на угоду сотні тисяч. І нічого вигадувати якогось Акімова. Хай би вже назвали його Палицею, хоч би прізвище дали українське. Ні! Цей фільм відбілює українських письменників. В ньому немає і натяку на люстрацію. Я чудово знаю, що від мого батька великі письменники втікали, переходили на інший бік вулиці, а великий письменник Мушкетик, коли ми з мамою таки повернули батькову труну з Риги до Києва (чого це нам коштувало, Спілка нас просто послала з цим гробом), навіть не підійшов до моєї баби, батькової матері, цієї старої селянки, яку виставили перед будинком Спілки, як на глум. Ми — 3 жінки — стояли біля цього гробу — як три пальці. І жодна сволота спілчанська не висловила нам співчуття. Мушкетик ховався за вінками. Він прекрасно знав мого батька, був знайомий з моєю мамою. І сталінізму вже не було. Такі — ваші прекрасні укр. письменники. Талановитих серед них негусто, а порядних — одиниці. Створюйте міфологію далі, але є цифри: всього 12 підписів під листом 139. Це вирок для письменників 1960-х. А вже про нинішніх я краще взагалі промовчу.
Що ж, суперництво серед талантів – не рідкісна річ. Ті ж Моцарт і Сальєрі. Та був і Рильський. А щодо тих, хто у фільмі, то теж не всі зламалися. Тому й понад тисяча розстріляних та засланих до Сибіру. А Симоненко, Стус, Лукаш. З іншого боку – Бор’я Олійник і той же Павличко… На жаль… І справді є над чим подумати, не відбілюючи при цьому Акімових. І за це – хвала авторам фільму. Мені, принаймні, приємно, що у нас з’являються талановиті твори.
Роксана Харчук
