Лише слово і видих

Майже сорок років тому в одному з віршів я запитав сам себе:
Невже ти косиш на чужому,
Спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
Невже співатимеш псалми?
Не хотів виглядати тоді замшілим псальмопівцем, але поляки, які якраз у ті переломні часи готували до друку щось із перекладів молодих українських поетів, обійшлися без моєї добірки.

Зрештою, і київські приятелі не радили починати цим віршем («Досвітні душі») мою «бандерівську» книгу «Космацький узір», а якщо і включати у збірку, то під назвою «Старосвітські мотиви» чи чогось такого…

А зовсім недавно читаю у вже нинішнього двадцятилітнього поета Богдана Гасюка:
Ти останній співець
Цих псальмів
Ти останній з псів тихих
Що не мають уже голосів
Лише слово і видих

До речі, моя остання книжка часів імперії «Діти трепети» псами починалася, а вовками закінчувалася, але навряд, щоб вона потрапила до юного вихідця із Стефаниківського Покуття, а нині студента Стефаниківського університету, проте він закінчує цю «сагу»:
Вічная пам’ять – ціхо
Вже перекисло тісто
Зараз його одшкребчут
Од стінок ночв струхлих
Рано іще сміятись
Плакати вже запізно…

На руїнах найогиднішої з імперій я, безперечно, часто помилявся, бо найдовше вона руйнується всередині кожного, включно з головними руйнівниками. А ми переміщаємося на різні поверхи сприйняття, де чекають різноманітні несподіванки. Далеко не всі, і далеко не всіх.

Після смерті тирана (також виглядав найгидшим), з’явилися у нас поети й інші митці, що нагадали про високу планку ґенерації Розстріляного Відродження. Не думаю, що після передчасної смерті (насправді убивства) двох Василів – Симоненка і Стуса (і це не всі жертви серед поетів) – в українській літературі хтось іще досягне пафосу (справжнього) Миколи Вінграновського:
Я встав з колін і небо взяв
За зорі!

І вже в наступному поколінні поет, який також відійде передчасно із останньою прижиттєвою книгою «Бермудський трикутник», а тоді Ігор Римарук, повен пророчих «видінь і відлунь», видихне:
Води розсунь
Не руками – губами –
На водах
Відсвіти ранніх ракет і свячених ножів

Написано ніби вчора, а сьогодні Богдан Гасюк ніби продовжує:
Ми трохи ножі,
Ми трохи в іржі,
І трохи собі лиш належим,
А решта —
В незримій чиїсь руці

Уперше пишу переднє слово до першої збірки віршів поета, який народився у двадцять першому столітті і йому недавно виповнилося двадцять років. А тепер видає дебютну поетичну книгу, знаючи, що окремих його ровесників, які також писали вірші, вже немає серед живих. Я не знаю, де завтра буде Богдан Гасюк, не збираюся давати йому жодних порад, будучи більш, ніж утричі старшим. Обмежуюсь кількома штрихами до, так би мовити, стереопортрета “митця замолоду”. Звісно, я все прочитав, навіть робив конкретні зауваження — автор редагував “на ходу” — мимоволі склалося враження: хоче встигнути…

Не буду розвивати цю тему — для формування його покоління випав саме цей час і цим усе сказано. Ще вчора писав про бузок, який від самого кореня “побожно цвіте”, а вже нині ця антоничівська метафора подаленіла – вже тільки згадка, вже в минулому:
Ти ще вірив і знав,
І лічив іще звізди,
І таке відчував,
Що не вмів оповісти

А як сьогоднішнє оповісти? Як би там не було, а “побожність цвітіння” у натур такої структури, як мені здається, має в нутрі кожної таку нішу, що витримує найбільші випробування. Для прикладу, Альбер Камю після всіх катаклізмів, які випали на долю його і його покоління, залишив у записниках зізнання, що не є віруючим, але він і не атеїст. Таке висловлювання екзистенціаліста. До речі, недавно стало відомо, що до автокатастрофи 1960-го року причетні російські спецслужби.

Видатний француз у час другої світової вже не був двадцятилітнім юнаком. А тут — пошук власного стилю у найширшому значенні цього поняття. На такій стадії ще рано вести мову про масштаб особистості і рівень обдарування. Але відчутні гострота сприйняття і свіжість асоціацій. А про один аспект — найважливіший — хочу сказати детальніше – про МОВУ. У минулому столітті після екзистенціалістів мова стала основним предметом філософії, яка — за Вітґенштайном — «свято мови». А Василь Голобородько (не герой кіно, а український поет) саме так називає поезію. Ми дожили до такого часу, коли не тільки український поет вважає, що “без української мови він – ніхто і ніщо”. І не думайте, що тільки український. Кому належить вислів, що його Батьківщина – його мова? Важко сказати, бо дуже багатьом, включно з тими, які не були вигнанцями.

Богдан Гасюк дорожить кожним атомом мови. Це особливо відчутно при вживанні діалектизмів, коли навіть непрямі відмінки займенників зберігають у нього місцевий колорит. І хай не бідкаються ті, хто надто переживає за звуження “зони впливу”, за проблеми з гіпотетичними перекладачами. Для таких, як Богдан Гасюк, це не проблема, а поклик.

Я завше підтримував косів’янина Василя Шкургана, коли він у зрілому віці почав віршувати гуцульським діалектом, а Богдан відразу писав на діалекті, і тепер вже бідкаються ті, хто переймається, який із цих діалектів гуцульський. Гасюк вважає, що просто не можна мовити”мусив” замість “мусів”, хоч перше – норма. Але це ще куди не йшло – а чому – тільки “шлия”? Норма – шлея. (Хоча, виявляється, у Стефаника теж та сам шлия…, але раніше якось не завважував, аж тепер, перечитуючи, звернув увагу.)

В мене просте пояснення: коли (як поет) безліч разів сам собі вимовляєш потрібне слово, мовлене у твоєму пейзажі стільки разів і років, то вже видихнеш те, що підкаже саме нутро, яке теж ізвідси. І як видно та чутно у Гасюка, не обов’язково при цьому бути гуцулом, як і для того, аби назвати поетичну збірку “Д’горі”.

Сто років тому, коли наша Україна ще мало часу називалася радянською, у Харкові (тодішній столиці) вже вийшла перша поетична збірка під назвою “Д’горі”(1921). Автор – німець за походженням Майк Йогансен. З українською душею. У 1937 році розстріляний у Києві.

Через сто літ знову у нашій Україні, яка вже більше 30-и років називається незалежною, виходить перша книжка поезій під назвою “Д’горі”. Це той же напрямок. І заклик…

Василь Герасим’юк