Безсонна ніч має свої унікальні дарунки. О третій годині з’являється відчуття солодкої безвиході, а по ньому приходить упокорення, коли все зупиняється, поспішати нікуди не потрібно і будь-яке зусилля стає марним. Клопоти минулого дня вже відкладені, а наступний день ще не настав. Сірник востаннє спалахнув, засліпив мене і згас. В кухні стало темно. Натомість я опинився коло ресторану, що знаходився десь біля дороги на Снятин.
Я звідкись це знав, хоча нічого схожого ще не бачив. Двоповерхова будівля приміщення була, озеро біля ресторану було, і був міст над озером. Але цей міст був аркоподібним і, разом зі своїм відображенням у воді, творив велетенську витягнуту літеру «О», верхня лежача частина якої була нерухомою, а нижня тремтіла на поверхні озера серед сонних коропів, яких можна було розпізнати на глибині.
На мосту стояв старий китаєць, вбраний у світлий шовковий халат, який вочевидь був старішим від господаря. Я помітив на халаті блискучі протерті фотографічні плями і почав уявляти собі, кому ж належав цей халат до того, як його почав носити цей старий китаєць, який стояв зараз на аркоподібному мосту над озером біля ресторану, що знаходився десь біля дороги на Снятин.
В кухні від тьмяного нічного світла знадвору поступово стало видно контури предметів. Спочатку розтанув халат разом з господарем і своєю не розгаданою мною історією, потім озеро, а разом з ним щезла і примара будівлі ресторану. Я лише на мить встиг пригадати його назву, та відразу забув. Тьмяний металевий блиск крану над сірою плямою мийки повернув мене до одноманітного сюжету безсонної ночі.
Старість – це, коли ввечері лягаєш у ліжко і згадуєш те, що згодом почнеш забувати. Як же називався той ресторан?
Валентин Ткач
із книги «Пандемія – Маланка. Виклик і шанс»
