45 літ — як один день: тільки слід із тої далечі, яку і сонцем не просвітиш. Тільки слід, при ногах в’язкий, а там десь, ізвідки йшов-поспішав, — гамір голосів упізнаваних… І той особливий запах Жовтого корпусу на Тарасовому бульварі — загуслий, деревійний, старокнижний…
Юність повертається, якщо її не оплакувати.
Щасливий, що мені даровано нині чути той веселий студентський гамір не спогадами, а наживо, аж до лоскітливого вібрато барабанних перетинок.
У Грінченковому університеті, який став моїм духовним пристанищем, моїм дахом і земною твердю.
Коли коридори у перерву ще залюднювало грінченківське студентство, обожував «прохідки»: у груди диха галасливий вітер, а я ступаю, пробираюся, торую назустріч. Ось зараз, за виступом стіни, за отим поворотом вловлю знайомий юний тембр, рідний сміх, оклик…
Голоси друзів моїх студентських літ, а може й мій голос.
Валерій Ясиновський
