Чи ви коли-небудь спілкувалися з деревами? Кілька днів тому я сидів у свого товариша на високій дерев’яній веранді, до якої сягав гіллястий вершок молодого дуба. В руці в мене була шклянка віскі. Вдалині за дубком розлягався барвистий винниківський краєвид, що потопав у зелені. Але я не зводив очей з дубка.
В його підніжжі звивалися гадючі пагони ожин, стирчали списи малин, п’янливо цвіла ружа і бив у ніс запаморочливий дух розквітлої здичавілої коноплі.
Я роздумував про різні речі, як раптом помітив, що на мої думки цей дубок активно реагує. Це скидалося на азбуку морзе, якої я не знав, але він виразно спілкувався зі мною. Відчувалася в його колиханні й погойдуванні то ритмічність, то спроба мене підбадьорити й спонукати розвивати думку далі, не зупинятися.
Не важливо, про що я думав. Важливим було те, що дубок завмирав, щойно я переставав розмірковувати і ліниво попивав віскі. Але ось я знову починаю роздумувати, і він враз оживає, стріпує галузками і листям й нахиляється до мене так, що я можу привітатися з ним за руку. В мить, коли його галузка опиняється в моїй руці, він завмирає. Я відпускаю галузку, і він знову переходить в стан хилитання й шелестіння.
Тоді я починаю розмовляти з ним подумки. Він киває. Я запитую. Він відповідає – так… ні… так… ні… Він, вочевидь, знає більше за мене. Хоч ще дуже молодий. Але пам’ять його предків дається взнаки.
Я доливаю віскі.
Його галузка знову тягнеться до мене. Я простягаю шклянку. Він макає кінчик, відхиляється і стріпує краплі віскі на свою верхівку. Дубок мені дякує, а його колихання тепер стає грайливішим і веселим.
Мені смішно. Я регочу. Дубок теж. Ми регочемо обоє. Ми просто стрясаємося від реготу.
Коли я спускаюся в сад, то не можу не наблизитися до нього і не обійняти. Він теплий. Я притуляю вухо до його стовбура. І чую, як клекотить в його судинах зелена кров, як б’ється його молоде серце. Потім притуляюсь до нього грудьми. І він чує, як б’ється моє.
З тих пір я відчуваю з ним безперервний контакт. Хоч і не бачу його з вікна мого будинку. Але чую його шелест. Відчуваю його колихання. Чую, як б’ється його серце. Можливо, в моїх грудях.
А віскі п’ю тепер лише з ним.
Юрій Винничук
