… Давно не розповідав, хоч обіцяв, про свою юність. Нині – про важке, про кінець липня-початок серпня 1983 року. Вже 41 рік минув від того часу, Господи милосердний…. Одразу треба сказати, що мені випав жереб перенести багато важкого (хоч і світлого-теж!) у дитинстві. Але особливо той жереб «подбав» про мене у ранній юності.
Вже не кажу про те, що вчитися синові політв’язня чотири роки на стаціонарі і – нічим, ніде! – себе не видати, не розповісти нікому, хто я насправді і як дивлюся на українську радянську літературу, було нелегкою ношею. Не кажу про те, що почала розквітати (бо все розквітає в юності) травматичність дитинства, що і донині дає знати про себе…
Я почав зловживати алкоголем, попри відмінне навчання. Мусило відбутися і те, що відбулося – перша серйозна любов. У моєму випадку – перше і найважче моє кохання. Подібне потягнулося до подібного, хоча не варто було…
«Один місяць сходить, а другий заходить, козак до дівчини щовечора ходить». Але та любов мене не зцілювала, а ще більше ранила. Я нічого не розумів стосовно своєї душі. Не вдаюся до деталей. Лікар охрестив мій стан «астенічно-депресивним синдромом». Але які тоді знавці душ, які психоаналітики?..
Від початку липня до кінця серпня 1983 року я пережив пекло. Не розуміючи, що зі мною, в окремі моменти хотів, скажемо делікатно, не жити. Потім, поволі, зі скрипом, із важким обтяжливим досвідом, і примітивним самозціленням зіп’явся на ноги. Хоча не встояти, здатися, не бути у мене було набагато більше шансів – не перебільшую.
Але отримав і перший здобуток. Ще дуже невправно я почав записувати якісь думки і через короткий час зрозумів, що моєю рукою начебто хтось водить, мені не треба думати над кожним словом чи реченням….
Як писав поет, «б’є копитами здиблених днів/той, хто справді тебе породив/ той, хто замисел Господа знає»…
Степан Процюк
P.S.
«… Через короткий час зрозумів, що моєю рукою начебто хтось водить, мені не треба думати над кожним словом чи реченням….»
Хто би з авторитетних літературознавців підказав Степану Процюку, що той, хто водить його рукою (очевидно, якийсь дідько!) — з нього просто збиткується, виставляє на глум?! Прочитав кілька книжок цього автора (не прочитав, а вимучив!) і мушу сказати: то-таки правда — він у його писанні не напружується думками, дуже часто не переймається ні окремим словом, ні цілими реченнями. Молотить, мов комбайнер у колгоспі…
Як на мене, у творчій робітні письменника Процюка, нема, на жаль, різця. Є рубанок, але затупився. І все, що він продукує, московити називають двома вичерпними словами: «топорная работа»…
Але то — тільки мої враження від прочитання цього автора, і моє естетичне читацьке сприйняття, яких нікому не нав’язую, але й не міг змовчати.
Дмитро В’ялько
