Культура

Микола Рябчук і те, що повторюється

Думати про вічність – думати
про єгипетські пірами, бронзові
бюсти будд, мармурові
колони з доричними ордерами, дольмени,
кургани, календарі майя,

або простіше – про зиму,
дерева, занурені в кригу аж до верхівок, лижню,

метушню горобців, іскріння
сонця на теплих ворсинках светра, а ще
порівнювати замети з єгипетськими пірамідами, і сосни –
з колонами Парфенону, не розуміючи,
що вічність – не те, що триває, а те,
що повторюється.

(Микола Рябчук. Зима у Львові. К. 1989)

Микола Рябчук — сей духовний ґуру покоління 80-х, писав усе — поезію, прозу, літературно-критичні статті, рецензії, передмови, політологічні есеї, цивілізаційні прожекти, упорядковував антології, виступав редактором поетичних збірок тощо.
Чи щось залишиться з його писання?

Для історії літератури — так. Зокрема й ця дивна поетична книжечка під ностальгійною назвою «Зима у Львові», яка запозичена у Олега Лишеги, рукописна збірка 1977 року якого називалася «Зима в Тисмениці».

Верлібр Миколи Рябчука смисловий. Перелічувальна інтонація моментами нудна, але формально витримана. Особливо вона характерна для віршів, написаних у 1981-1988 роках, напевне під впливом російської поезії, того ж Бродського. Власне поетичне вивершується авторським парадоксом, поданим у формі риторичного запитання чи відкритого сюжету.

Ця книжка все-таки запізнилася у часі, що відчутно на окремих віршах, але в цілому вона свідчила про естетичні пошуки автора і, як така, залишається документом часу, в якому створена.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.