Під Чорним лісом вбили Морозенка,
над Чорним лісом
чорні хмари йшли.
На матернім чолі
чорніла борозенка –
від Збруча аж до синьої Сули.
З-під Кременця
розкотистих, розкованих
копит і гроз ти, земле, напилась.
Калина кров губила,
та нескорено
на серці України запеклась.
(Микола Сингаївський. Поезії. К. 1966)
На час свого першого поетичного вибраного Миколі Сингаївському (1936-2013) ішов лише 30-й рік. Але він вже встиг видати декілька збірок для дітей і дорослих, і написати найвідомішу свою пісню “Чорнобривці” (1961).
Я не знав автора цієї пісні, як і не знав поетичної творчости Сингаївського, але “Чорнобривці” співав, відколи себе пам’ятаю.
Все-таки, літературні 60-і ХХ ст. – неймовірні в історії української літератури. Неоромантичні настрої визначали її найголовніший напрям. Без них, цих поетів, здебільшого усі вони були дітьми війни, ми б не мали отого вітаїстичного стрижня, який, мов той фенікс, повстав із попелу. Як козацтво стало основою нашої романтичної візії держави-раю, так поетичне шістдесятництво заклало основи невмирущости українського слова.
І роля Миколи Сингаївського, скромна, але чесна, заслуговує, аби про нього говорити, як про бійця, можливо до кінця не усвідомленого, шевченківської шереги:
Дніпро
починається з краплі,
якою зоря нап’ється.
Добро
починається з людського
доброго серця.
Море
вітри випивають
крапля за краплею.
Горе
по краплі
вливається в біографію.
Так і зоря
починається з неба,
тихо і голубинно.
А я
починаюся з тебе,
доле моя, Україно!
Євген Баран
