Культура

Олексій Довгий. Не пошанований лірик…

Вчора виповнилось би 95 років знаковому поету і культурному діячу, який проте, як у нас зчаста буває, належно не пошанований, на жаль, – Довгому Олексію Прокоповичу (Олексій Прокопович Довгий (8 серпня 1929, с. Городище, Менський район, Чернігівська область — 7 жовтня 2017р).

Український письменник, перекладач, літературний критик, пісняр, автор понад сорока поетичних збірок. Був засновником та керівником українського народного хору «Родень».

Подовгу спостерігаєш, вишукуючи, і, врешті, знаходиш… себто – бачиш… Затим змінюєш ракурс, перенісши камеру туди, звідки нею іще ніхто не знімав. Адже великі поети завше пропонують принципово свіже у сприйнятті звичного, даючи світові (або принаймні одному читачеві) нові очі; повертають, перевертають, надламують, витворюючи й наповнюючи натомість.

“Є щось у жінки від легкості крила…” – непретензійно напише дрібний віршар. Начебто симпатичний рядок, а нудний ж, правда? “Є щось від жінки у легкості крила…” – перенесе камеру поет Олексій Довгий, ніби реагуючи на тексти, в яких автори кохаються з природою, і де вона – беззаперечна і єдина досконалість.

У Довгого – жíнка є тією довершеністю, до якої прагне природа; з якої природа ввібрала красу; жінка є першоосновою всього і продовжилася у “летючості й витинові ліній”, “живучості зела”, “щедрості весіннього заплоду”. Від неї у світу – і легкість, і гнучкість, і дивовижа.

Жінка в Довгого сотворила все і все наповнила собою. Поет віднаходить “щось від неї” – хай і найменшу частинку – в усьому прекрасному, а в останніх двох рядках другої строфи – і в “гіркоті сльози людського роду”. Звідси в тексті образ жінки-довершеності розвивається в образ праматері.

Тому ж і є від неї щось “у дивові зачать” і в мудрості натомлено мовчати, коли весь світ збирається на слово. Це, вочевидь, – те мовчання, що – як молитва – “голосніше од сотні трембіт”.

Подовгу спостерігаєш, вишукуючи, і, врешті, знаходиш… себто – бачиш… Олексій Довгий, яко справжній лірик, благоговіє перед жінкою і возносить її до рівня божества, і яко великий поет, ословлює свою любов, перенісши камеру туди, звідки нею іще ніхто не знімав.

Богдан Гасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *