Слова, слова… Вони в собі всі різні:
тривожні й тихі, радісні й сумні;
є терпеливі, є жорстокі й грізні,
лукаві й чесні, мудрі і смішні…
Не грайся словом. Є святі слова,
що матері з доріг вертають сина.
Спіши до неї, доки ще жива.
Допоки розум і допоки сила.
Знайди те слово – вічне і земне.
За часом час нам світ перестилає.
Минуще все. Лиш слово не мине
і та любов, що смертю смерть долає.
(Микола Ткач. Дзвони скляної гори. Київ. 1992)
Настає момент у твоєму житті, коли ловлення вітру тебе вже не цікавить і моментами ще дратує в инчих, насамперед в тих, хто тобі світоглядно й естетично близький.
Непомітно вростаєш у пору визрівання слів. Тому похвала і максималістський крик юности, що ти не вмієш писати, – сприймаєш відсторонено і байдуже, майже як Довженків кінь: “Не туди б’єш, Іване!”.
Коли виловлюєш із суєти голосів близький, тішишся, що не прогавив. Бо кожний такий голос немов живильна вода спраглому.
Микола Ткач (1942-2019) відкривається мені лише зараз. Значить, я дозрів, аби спримати Його слово. Терпке, шорстке, трудне, як життя, і легке , як літній степовий вітерець. Не слова, а різнокольорові брили дорогоцінної руди.
Таким нині бачу українського митця. Живого у слові й твердого в збереженні національної пам’яти…
Євген Баран
