Сьогодні на моїй сторінці у Фейсбук виникла ціла дискусія. Один чоловік мені каже: «Пишіть «гімно», а не «гівно» — так правильно». А йому відповідає жінка: «Та чисто ж таке!? У нас зроду казали гівно на гівно»… А потім хтось прислав посилання на наукові тлумачення проблеми.
Подивися кінострічку «Будинок «Слово». Нескінченний роман». Дуже гарне ігрове кіно. Наші актори із кожним новим фільмом стають усе виразнішими і переконливішими. Окремі ролі у «Слові» зіграні просто блискуче, і це не гіпербола.
Слова, слова… Вони в собі всі різні:
тривожні й тихі, радісні й сумні;
є терпеливі, є жорстокі й грізні,
лукаві й чесні, мудрі і смішні…
Не грайся словом. Є святі слова,
що матері з доріг вертають сина.
Спіши до неї, доки ще жива.
Допоки розум і допоки сила.
Є така давня примовка: чогось хочеться, але не знаю кого… Кілька разів під час розмов з новими маловідомими людьми ця примовка приходила на ум. Не запитував і не опитував: чого б вам хотілося? В розмовах відчувається повна розгубленність від: ми знову все програли, до: нас Бог не залишить.
