Два дні над тихими очеретами Серету.
«Черть» – давня назва очерету. Мабуть, тому й Чортків. Мабуть, тому й таке наше очеретяне щастя. Таке ж сухе, крихке і хитке…
Два дні блукань вуличками й коридорами старої і новітньої містечкової галицької візантійщини. Два вечори задушевних бесід під золоченими пекторалями яблунь і тремкими жовтневими зорями.
Дві доби гостин у притульній євроґражді, вибудуваній руками рільника, афганця, богослова, поета, книгаря і видавця «Золотої пекторалі», затятого донкіхота нової доби Володимира Погорецького.
Не все ще погоріло наше, Володю.
Завдяки таким, як ти.
Вітряки вкраїнської реконкісти крутяться, Божі млини мелють. А Серет, попри очерети, несе далі свої священні води. І на нашому вутлому кораблику не всі блазні.
«Navigare necesse est», – казали світові давні латиняни.
«Необхідно пливти далі», – кажемо собі ми, сущі.
І пливемо…
Мирослав Дочинець
