У дитинстві Спасівка мене зазвичай не радувала, як і інші серпневі свята, починаючи з Іллі. І вода в річці вже не така ласкава, як раніше. І стерня замість колосків. І клятий обов’язок – іти в кляту школу, ось-ось уже, ще кілька днів, ще кілька подихів. Те гостре проминання, той висохлий огуд, те небо, яке щодень стає вищим і відкритішим, та передосіння тривога затуляли собою все, затьмарювали, не давали бачити нічого красивого.
Ніби й пригадуються свячені яблука на цераті в дворі, а ніби й ні. У серпні – вже все було наче не зі мною. Я тільки й міг, що жалкувати за літом.
Якраз на Яблучного Спаса померла Гапка.
Моя прабаба не любила її імені. Казала: «Коли кажеш – Гапка! – то губи злипаються. Негарне…» Та сама Гапка, про яку мій друг дитинства Альошка співав дурну перелицьовану пісеньку з відомого мультика про сніговиків – «Гапуська тане, тане…» Та сама, яка вперто давала колядникам по три копійки на весь гурт, викликаючи одностайну зневагу всієї дітвори. Та сама, про яку в селі взагалі мало знали.
Гапка ні з ким не якшалася. Не пліткувала з сусідками через паркан. Не позичала грошей. Не брала участі в гамірних сільських весіллях, іменинах і хрестинах. Її можна було бачити на городі, та ще біля крамниці – в час, коли привозили хліб.
Звісно, якщо людина так уперто не хоче являти себе світові, а ще якщо це жінка, її неодмінно наречуть відьмою, розкажуть про сонце, яке вона – от же присягаюся, оцими очима бачила! – учора передніч ковтала, про чаклування на темному цвинтарі зі старим котом, про дружбу з чортами, упирями, домовиками тощо. У Гапки однозначно був отой ореол темного таїнства, через який повз її хату старалися не ходити вночі, та й удень теж. І мій друг Альошка, правду кажучи, співав свою пісеньку так, щоб Гапка раптом не почула.
Сама вона була, здавалося, так далеко від людських поговорів, що вони її взагалі ніяк не зачіпали. Гапка щедро обдаровувала село хіба що щирим золотом свого мовчання. І воно їй дуже пасувало. Є обличчя, щедрі на міміку, рухливі, рвійні, а Гапчине – навпаки. Її риси були тесані з каменю. Наче хтось привіз звідкись суворого й нерухомого кочового ідола і поставив за сторожа на її обійсті.
І от вона померла.
Не горобиної ночі, як годилося б путній відьмі, а так, перед обідом. Принесла з церкви свячені яблука, поклала вузлик на порозі, а сама пішла на город – казали, помідорів назбирати. Лягла коло них, ще й огудину обняла. Так і лежала, поки не побачив її тракторист Дмитро, що віз із лісу дерево на стовпи.
Чого я це все в таких деталях пам’ятаю?
Ба гірше – нащо я це бачу в таких деталях? Пальці, що стискають прив’ялі стебла, хустку, збиту набік, і безмір сонця над нею.
Про щойно померлих завжди багато говорять. І не так, як за їхнього життя, а поважливо, ніби з оглядкою. Говорили й у нас дома. Прабаба розповіла, що був у Гапки хлопець, та загинув у перші дні війни. Красивий, як і вона. І такий же неговіркий. Добра, мовляв, пара з них би вийшла.
– А хіба вона… красива? – перепитав я ошелешено. Мені навіть у голову б не прийшло подумати про неї як про красиву. Хм.
– Ого-го-го, – прицмокнула язиком прабаба, яка жінок загалом не дуже-то жалувала похвалами, – така була, що парубки мліли, й не тільки тут, а й у ближніх селах. До неї після войни ще хтозна стільки год сватались…
– Та все не ті, та все не ті? – парирував я словами відомої пісні.
– Які там не ті… Мели! І наші чоловіки, і голови колгоспу, й секретарі всякі. А вона – ну, ні в яку! Вийде, було, на поріг, а далі й не йде. Каже, мов, іди собі, чоловіче добрий… От тоді й не злюбили її. Вона ні до кого, то й до неї ніхто. Так і прожила вік самотою.
Але я цього вже не слухав.
Мене буквально збив із ніг тоді ще незрозумілий, дикий контраст: як це – Гапка? – і раптом красива? Неймовірно. Неможливо. Тоді я ще вмів сприймати світ тільки таким, як він був, і все. А тут раптом…
Наступного дня Гапку ховали. Забирали добро з її хати – хто що хотів. Нікого в Гапки не було. Поміж рушників, кухвайок та шерстяних хусток знайшли й пожовклу фотокартку. Її забрала баба Олена, сусідка. Уже в неї я побачив ту світлину – спеціально прийшов і попросив показати, того ж дня.
Прабаба крутила пальцем коло скроні, тюкала на мене, та молода Гапка все не давала мені спокою. Копиця сіна, затулена картатою рядниною, і коло неї дівчина – звичайно, у вишиванці й керсетці, з довгою темною косою. Схожа на якусь кінодіву з німого фільму. На якусь жар-птицю. На царствену квітку, що знічев’я надумала розцвісти коло вбогої Гапчиної хати.
«Дивина, – думав я, йдучи додому, – справжні чудеса. Як це так – вона і… вона? Так не буває, так не може бути».
А Спас дзвонив десь наді мною своїми стиглими яблуками, провіщав холод, та власне ж – говорив те саме, обнімаючи притихлі, ще теплі двори. Він говорив, що не варто завжди вірити очам своїм, що іноді треба дивитися далі. Що кожен бачить різні відтинки чужого життя і часто робить геть не ті висновки. Он же, бачиш, стерня? А була ж пшениця. І всі колись були молодими, усі колись цвіли, хоч у це майже неможливо вірити. І літо. І літо теж…
Сергій Осока
