Культура

Як я писав «Інфекцію»

… Повернуло на третю годину ночі.., переглядаю свій перший роман «Інфекція», перевиданий «Дискурсусом». Ледве стримав напад дивної невротичної булімії. Також ледь не вибіг за цигарками, хоча не курець вже багато років… Як пов’язати себе, періоду 2000-2001-ого років із собою нині? Хто ліпший? Чи зараз я трохи інший?

Холодна нічна мовчанка…
Тоді писав, не сподіваючись ні на видання, ні на гонорар, ні на прочитання. Це був, скажу чесно, стан якоїсь болісно-солодкої одержимості… Я, керований енергетикою, що додавала сили, МУСИВ писати. Химерний то був стан….

І все по-відвертому, як воно було насправді… Пам’ятаю майже безнадійне безгрошів’я… двоє малих дітей, сини Антон (4 роки) і Захар (3). Дружина (Люба) зробила все, що могла, щоб я міг написати ту «Інфекцію»… Пам′ятаю хмари тютюнового диму навколо і в моїх легенях, міцну каву, а іноді, коли писав про художника Кирила, пив мало не чефір…

Писав на кухні однокімнатної квартири… Діти спали у маленькій кімнатці. Вихідними писав на філфаці Прикарпатського університету, звісно, від руки, у порожніх аудиторіях. Вахтерки дивилися на мене чи то співчутливо, чи то з підозрою…

Після трьох частин була кількамісячна перерва. Думав, що не завершу. Романна ноша почала здаватися непосильною. Але повернувся — і… майже ніхто не здогадувався, що я пишу роман…

А потім…
Сприяння Юрія Винничука, львівська «Піраміда»… Дарованому коневі в зуби не заглядають, але… Не надто естетичне видання, із переплутаними сторінками частини екземплярів. Я так нетерпляче і нервово чекав цього роману, а тоді, дивлячись, як він виглядає, іноді ледь не плакав…

Але – диво!
Почали читати і розхвалювати. Іван Дзюба наполіг на номінації на Шевченківську премію, яку я, звісно, не отримав у 2003-ому році. Та й добре, що не отримав, міркую тепер. Сергій Жадан підколював мене у рецензії у «Дзеркалі тижня», делікатно кажучи, вибірково сприйнявши «Інфекцію». Роман дехто із критиків називав, (звісно, пафосно) явищем «національної честі».

Я думав, що його прочитає більшість українців, яким небайдуже те, про що там йдеться. Але. Потім я втямив — може, ще не до кінця? – якими страшними снігами байдужості оточений… Також чітко відчував, що чиясь рука не пускає роман, штучно і з усіх сил стримуючи його розголос, його нормальну широку відчитаність…

А потім було багато всякого і різного, в тім числі написаного мною. Хто є читачем моїх книг, той знає…

***
Я ж знаю, що цей роман, особливо цей, ця «Інфекція», матиме особливу долю. Лише не знаю, яку саме…. Його нове перевидання, вперше ошатне і навіть красиве, знову у книгарнях. Скільком – сотням?, тисячам?, сотням тисяч? – українців зараз треба саме ТАКИХ романів?

Степан Процюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.