Над чим сміється Жадан?

І коли тебе запитають: навіщо?
не матимеш відповіді. А одначе
час писати нові вірші:
від старих віршів уже ніхто не плаче.
Бо старі вірші стали старими,
і ось уже підлітки, немов арештанти,
стоять і чекають на свіжі рими,
щоби дорослішати і страждати.

.………………………………………………………
Бо старі вірші вже не мають сили,
і старі поети вже не мусять вмирати.
Вони забули, про що їх просили.
Кому потрібні їхні поради?
Ритміка, юна сестра милосердя,
приходить без докору і потреби.
Але кому потрібен вірш про безсмертя,
якщо там немає нічого про тебе.
Давай знову римувати предмети.
Давай озвучувати таємниці.
Всім потрібні нові поети,
потрібен хтось, хто говорить дурниці.
…………………………………………………………”
×××
“Коли-небудь я посміюся з усього цього –
о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць,
життя змінюється, ми
змінюємось разом із ним,
залізні пластини в ключицях спалюють
намертво кості, ось так
живуть справжні поети,
обростаючи побутом, ніби жиром,
ось так поети
лягають під блядську поезію,
продаються їй, ось так
із нормальних чоловіків
роблять поетів.
………………………………………………………………………
Справжні слухачі,
ті, хто слухає,
ті, хто розуміє, так – саме вони,
завжди підтримають і зрозуміють,
коли ти говориш їм – господь,
цей пастух слабких, він
пам’ятає про вас,
він пастух, йому
що зима, що літо –
один хуй –
вони реагують лише на хуй.
Коли я говорю їй – я
хочу з тобою померти,
вона не слухає до кінця,
вона зовсім нічого
не знає про смерть, так
само, як я нічого не знаю
про життя.
………………………………………………..

(Сергій Жадан. Динамо Харків. Вибрані вірші. К. 2023)

Повертаюся до розмови про феномен Жадана. Син придбав книжку Жадана німецькою, читає і захоплюється. Попросив купити український варіянт. Я сє стратив, але взєв. Чого не зробиш для дитини, яка щось та читає. А коли вона не в Украйні, але живе Украйною. Син це оцінив, бо знає моє ставлення до віршів Жадана.

Нема вже Івана Дзюби з його “чорним романтиком”, нема Петра Сороки, який розумно і арґументовано розкрив порожнечу віршів Жадана і порожнечу інтерпретації Дзюби. Але це не шкодить феномену Жадана і вже не зашкодить нічого.

Він піднявся над літературою, став збоку, і сміється. Бо все, що він робить, – це не література, власне, не класичне розуміння літератури. Тут немає нової форми, речитативна репівська балаканина з дуже чутливим реагуванням на суспільно-соціяльні запити.

Кон’юнктура на межі з юродством. Це сленгова гра, яка тримає частину молодіжі в рамцях квазікультурного поля. Згодом це квазікультурне поле стане основою основ нового мистецького простору.

Жадан робить, що свого часу зробив Далі в живописі. Він цинічно сміється з усіх, але сміється так, що всі вірять, що се новий месія. Далі насміхався над публікою і зневажав її. Чого вартують два факти з його життя: 1. Якийсь багач захотів мати картину Далі, той не відмовив, заломивши карколомну суму, на яку багач погодився. За декілька годин Сальвадор наляпав новий “шедевр”, і наступного дня картина чекала свого власника. Коли щасливець пішов, Далі прокоментував: “Доки житимуть такі дурні, я з голоду не помру”; 2. Відкривали пам’ятну дошку в місті, де народився Далі, запросили художника. Під час урочистої церемонії хтось із юрби голосно крикнув: “Гівнюк!”. Мер знітився, почав вибачатися перед Далі, на що той зауважив: “Ви бережіть того чоловіка, бо їх вже сливе нема”…

Чому молодіж не знає Андруховича? Не тому, що той постарів. Він вихований на іншому рівні споживання культури, який вже не здатний переступити. Чому божеволів N., один із наймудріших співбесідників мого покоління? Він не міг усвідомити вихолощення культурного рівня спільноти, особливо молодіжі. Чому тримається і з часом стане класиком Жадан? Бо вимруть усі, для кого культура була Храмом, а Слово – Богом, і запанують ті, для яких година слави важливіша моральних підвалин.

Так руйнується Картаґена, а на її руїнах будується Содом і Гомора…

Євген Баран