Іван Дзюба видав монографічне дослідження про Сергія Жадана. Уже сама констатація цього факту щонайменше подивовує. Апологет високої культури досліджує творчість руйнівника традиціоналізму і епатажного лідера конкультури, майстра трахкачізму і дешевих спецефектів. Для чого? Навіщо це загравання з тим, хто задає нездоровий тон у літературі? Намагання довести собі та іншим, що й у перейшлі літа можна не відставати од віянь часу? Чи це вже старечі заморочки і химерії?
Останнє відпадає: фраза у Дзюби все така ж пружна, пластична і глибока, як і в молоді роки, а вся книга – свідчення тонкого і аналітичного розуму, який не пригасає. Сам автор пояснює свій намір бажанням спробувати осягнути для себе, людини радше з Дев’ятнадцятого століття, «унікальний феномен недавнього луганського «чувака», що дав незаперечно природний поетичний голос багатьом зі свого не дуже благовісного покоління».
С.Жадан притягує, шокує, провокує і заманює в «пастку мороку» не одного дослідника літератури. Є щось магнетично-невідпорне у його письмі. Та ще такий ореол слави над головою. Сьогодні він доволі успішний письменник не лише в Україні, а й у світі. Своєю невтомною продуктивністю затьмарив навіть славу бубабістів і якось непомітно, ніби само собою, одсунув на задній план Забужко.
Він зірвав кілька солідних європейських літературних нагород, його скрізь багато, написані ним книжки стають бестселерами і вперто завойовують світовий ринок. Й таке відчуття, що це тільки початок. Пояснити такий запаморочливий тріумф того, хто пише «від ломки до ломки» (так колись називалася одна з оглядових рецензій ранньої творчості поета) не так просто, адже – і як поет, і як прозаїк – він далекий од українського національного архетипу, в нього і не пахне одвічною українською звичаєвістю, до традиції він відчуває сталу алергію, демонструючи тип якогось розмитого світового космополіта з жахливо розтатуйованим лицем (такий він на обкладинці книжки І.Дзюби). Вийшовши з обезличеної Донеччини, він поніс у світ донецьку ментальність, приправлену такою ж безбарвною ментальністю харківською.
І.Дзюба в цьому і не намагається розібратися. Він цього просто не бачить чи не хоче бачити з простої земляцької солідарності й ставить безліч інших проблемних питань і велемудро розв’язує їх. Як за голосом сирени, він іде за магнетичним співом Жадана. Охоче цитує його епатажні рядки, одверту матерщину, розважає над феноменом Казанови (чого варта уже сама назва одного з розділів – «Духовні практики трахкачів і трахкачок…»), всякими іншими чорнушними з’явами.
Не випадково книжка має назву «Чорний романтик Сергій Жадан». Дзюба ніби впивається тим словом «чорний». Як колись Сосюра звихнувся на епітеті «золотий», так нині Жадан на епітеті «чорний». Якось непомітно для самого себе (а може й помітно) І.Дзюба потрапив під вплив антихристиянської сутності письма Жадана. Може тому, що часто прикривається Христом і Марією. Але Христос у Жадана (та й у Дзюби) картонний (сказати б, «картонна дурилка»), а Марія просто зловісна, в якої руки «пахнуть бензином», бо ними вона «палила наші міста»).
З вузлової теми І.Дзюба постійно з’їжджає у якесь словесне мудрування і як Тісей заводить у такі темні лабіринти всесильного Мінотавра, з яких і вибратися годі. А хочеться горної ясності й простоти, прозорості вислову і просто одвертої розмови, хочеться, щоб час од часу тексти Жадана перевірялися світлом Євангелії. Та ба! Розмов про християнсьтво багато, а висновки далеко не сакральні.
Те, що в письмі Жадана є щось демонічне, небезпечне для безсмертної душі, руйнівне для здорової психіки – хто б це заперечував. Що вдіяти? Світ дуалістичний. І цю другу, темну сторону змішаного світу хтось мусить репрезентувати. Якби не Жадан, знайшовся б інший, такий же пробивний, зухвалий, талановитий і небезпечний письмак, якого хвиля шаленого успіху винесла на вершечок піраміди.
Не об тім річ. Річ у тому, що цій темній літературі треба протиставляти іншу – світлоносну, де слово пахне не спермою, а свіжими росами, де звучить висока літургійність, а не хаос колективних мастурбацій. У мистецтві має панувати принаймні справедлива рівновага. Але її давно нема. Хтось про це добре подбав, зігравши на тому, що немудрий світ охочіше проковтує все розтлінно-сатанинське, ніж високе і рятівне. Вниз стягувати завжди легше, ніж тербичити угору.
У нас не бракне поетів і прозаїків Божого надиху, їх, безперечно, набагато більше од постмодерністів. Здоров’я – норма, хвороба – відхилення. Але чомусь так стається, що про них, як каже Дзюба, «або не дуже згадують, або ні гу-гу». Чому так, давно зрозуміло усім, хто мислить ясно: цей світ не належить Богові і якщо ви прийняли його – віддалилися од Нього.
Здавалося б, навіщо мені заводитися з академіком-патріархом, який так багато зробив для розвою української літератури і має у ній таке маєстатичне ім’я? Прошу зрозуміти: йдеться про речі далеко не особистісного плану, а про те, що ми віддаємо літературний простір цинікам і скептикам, хулителям і чорнушникам. А за чистоту цього простору, за традицію, яка формувалася віками, треба боротися. І тут злочинно відбуватися мовчанкою. Тут ми маємо бути як скеля непорушні й гострі як меч. Інакше навальна жаданізація розмиє усі видимі межі і в світі нас індифікуватимуть через Жадана. А це, як на мене, жах.
Хоча річ тут уже не в Жадані як феномені, а в тому несосвітенному явищі, що називається «жаданізація». Не бачити цього, не розуміти – свідомо затуляти очі долонями і вуха заливати воском.
Не кажу, що Жадана не варто аналізувати, вивчати, досліджувати, – це особистісний вибір кожного і справа смаку та життєвої позиції. Але не можна забувати при цьому, що є альтернативний шлях розвитку літератури, який свідомо відкидається на маргінес і замовчується.
«Сергій Жадан запевняє, що в світі більше вірності, ніж зради, а любові й ніжності більше, ніж ненависті й зла, – пише Дзюба. – Як воно в цілому світі – не знати… а що у поетичному світі Сергія Жадана саме так – це правда». І де сивочолий метр побачив ту домінуючу любов і ніжність? У чому вона проявляється? Може в тому, що Жадан бачить божественне у людині, бореться за нього? Але ж ні. У нього якщо любов, то з огребком презервативів, якщо ніжність, то з ножем, як сказав би С.Бондаренко, з крутим запахом сперми.
Не маю сумніву, що І.Дзюба краще і глибше знає творчість Жадана, ніж я, проштудіював уважніше і прочитав більше його книжок. До того ж він читає заради естетичного задоволення, а я професійної цікавості. Тому припускаю, що в окремих нюансах можу обмилятися. Але ось що найпосутніше: в людини зі стійкими моральними цінностями і християнським світоглядом книжки Жадана вислизають з рук. Досить прочитати якоїсь пів сторінки чи навіть два-три речення – і ніяка сила не дозволить пустити її в душу. Це означає, що вже на самому рівні стилістики маємо небезпечний і руйнівний наратив, щось потойбічно-небезпечне, яке здорова душа не переносить на дих.
Я розумію, що деякі речі мені доводиться свідомо спрощувати. І Сергій Жадан й Іван Дзюба значно глибші, складніші, ніж це може видатися. Але за великим рахунком чорне є чорне, а біле білим. І душу можна одрятувати для вічного життя, або погубити. Альтернативи тут немає. І ніщо не допоможе: ні глибока гра зі смислами, ні блискучі символи, ні вибухові порівняння, ні шокуючі парадокси та оксюморони.
С.Жадан пише про страшні, негативні явища, про земне пекло зі сморідним запахом пекла. Можна стати на його захист: не він же це пекло створив, не з його вини усі війни, теракти, протистояння, як і сексуальні збочення та розтління моралі. Так, але, по-перше, він пише про це смачно, або прикольно, зі стьобом, а по-друге, нічого цьому світові не протиставляє, не шукає виходу і якщо в цьому світі з’являється Христос і Діва Марія, то вони такі ж далекі від автентичних Хреста і Марії, як нині Янукович від України.
В.Стус, І.Калинець, Є.Сверстюк, М.Руденко, І.Гнатюк пройшли не менш похмурими колами дантового пекла і теми земного апокаліпсису та людського божевілля не обминули, але не виставляли їх як домінанту, не гіперболізували, тому в їх світі дихається легко, його не хочеться покидати і тікати світ за очі, обрізавши поли, бо в ньому присутній Бог. А в світі Жадана Бога немає, і тому в ньому дихається асматично важко, нестерпно гірко, дискомфортно кепсько. Це ж, принагідно кажучи, стосується прози Уляненка, Бегбедера, від яких, мабуть, немало почерпнув Жадан. Не сильний духом обходиться без Бога, а сліпий духом.
Можна собі тільки уявити скільки незрілих умів звів з пуття чорний романтик, скільки душ повів за собою у морок (за Дзюбою «дав їм незаперечно природний поетичний голос» (!?). Добре коли оханеться, як Бокаччо після написання «Декамерону» і напише ще 15 романів хоча б для противаги. Але надії на це, чесно кажучи, мало. Він уже отруєний чорнухою, як морфієм, і зіскочити з цієї голки навряд чи зможе. Хто перейнятий долею душі за Жаданом не піде і Дзюбі не повірить, які б переконливі чи навіть незаперечні аргументи він не висновував.
У Жадана пильне і обсервуюче око, сказати б, вселенське бачення. Але хто сказав, що сатана примітивний? Той демон, який надиктовує йому тексти, легко підноситься над людською логікою, мудрістю і тому це так захоплює підлітків і навіть далеко не підлітків і не тільки їх, як свідчить досвід Дзюби і багатьох науковців.
Відчувається, що Дзюбі цікаво аналізувати тексти Жадана, що він цим ніби впивається. Йому не одмовиш в силі аргументацій, доказовості окремих тверджень, глибині погляду і навіть щасливих творчих осяянь. Іноді він надіває одну з численних жаданівських масок і грає за його правилами. З цього приводу Володимир Базилевський, який перший одгукнув на вихід «Чорного романтика…», ледь не вигукує «браво»: «Ви переграли Жадана на його полі». Але насправді радості в тому мало і перемога тут сумнівна, по суті, піррова. Бо вона нічого доброго не дає читачеві, а тільки збиває його з пантелику.
І ще цитація з Базилевського: «….книжка подивовує яснобаченням і гостротою сприйняття сумбурної реальності у її модерних літературних шатах. Вона вигадливо проілюстрована, дбайливо видана».
Невже? З усіх ілюстрацій, вміщених у книжці, випинають якщо не ріжки і копита, то кості, ножі, черепи, карти, пляшки з-під віскі, голі дівиці, серце, проткнуте шприцами і Божий палець, що шкіриться пащекою змії… Оце така вишукана вигадливість. Жах! А обкладинка? Краще не бачити, щоб не приведи Бог, наснилося уночі.
«Майже всіма ушанований і далеко не всіма читаний», – підсумовує свою розмову про Жадана І.Дзюба. Гай-гай! Колись сам Жадан зізнавався, що в нього 16 тисяч читачів і навряд чи колись ця цифра відчутно зросте. А що таке 16 тисяч для 50-ти мільйонної нації, навіть якщо читає 4-5 відсотків від її загальної кількості? Не така вже вражаюча цифра? Тому не будемо видавати бажане за дійсне. Число тих, хто органічно не переносить Жадана, незрівнянно більше за його далеко нездорову читацьку аудиторію.
У книзі є розділ присвячений епатажу. Тут тобі ціле наукове дослідження про один з прийомів амбітних неофітів літератури. Але хіба далеко заїдеш на епатажі й доб’єшся чогось значимого? Шкода й заходу. Що доброго дав епатаж світовій літературі? Тільки й того, що посіяв хаос в незрілих умах (хто може порахувати моральні й духовні утрати?) і дозволив утвердитися на хисткому п’єдесталі п’яним на славу митцям.
Я розумію, що в цій розмові стикаються два менталітети – мій, галицький, і дзюбин, донецький, які в основі своїй не стикуються. Не хвалитиму як кулик своє болото і чи треба нині ширше витлумачувати, що таке донецький менталітет? Чи хотіли б ми, щоб він тотально запанував в Україні? За часів Януковича генеральна репетиція уже відбулася і перманентно триває усі роки незалежності. Тільки відчайдушні вибухи народного гніву (детонатором тут, як правило, виступала Галичина) ще якось стримують її і час од часу ставлять не вельми стійку гать. Піти за донецьким менталітетом, означає позбутися національної ідентичності, культури і мови, вироблених віками, чистоти і святості у мистецтві, охайності у слові, стисліше кажучи, зректися національного архетипу.
Дивно, що І.Дзюба цього не бачить чи не хоче бачити (мабуть, з почуття земляцької солідарності). Можна, виявляється, сягнути високих титулів і регалій, стати незаперечним авторитетом в академічній науці, але при тому купитися на дешевий фейк, на роздутий штучно фантом, який колись неодмінно розвіється як усяка фата-моргана.
Сьогодні в українській літературі працює чимало талановитих і винятково працьовитих майстрів слова, яких, на жаль, ніде не видно і не чути. Така несправедливість не може не боліти. Зрозуміло, що фантастична популярність Жадана, багатотисячні тиражі його книг їх подразнює, а видима несправедливість глибоко ранить. Бо кожен письменник не позбавлений здорових амбіцій і мріє, як сказав Гете, про свій мільйон читачів. А тут такий перекос.
Але вірю, що незважаючи на віртуозне перо, Жаданові ніколи не здобути того статусу в світовій літературі, який мають такі виражено національні митці як Маркес, Амус Оз, Орган Памук. Навіть якщо він, отямившись, свідомо почне педалювати свою україноцентричність, нічого не вийде. Це має бути такою ж природною нутряною складовою, як наявність заліза у формулі крові, як це ми бачимо, скажімо, у Валерія Шевчука, Віктора Міняйла, Андрія Кондратюка, Мирослава Дочинця, Василя Захарченка, Василя Трубая, Валентини Мастєрової, Володимира Лиса… Високих імен не забракне. Що перед ними Жадан? Тільки вмілий чаклун, що грає кропленими картами.
Навіщо я все це пишу? Щоб закликати тих, хто задає тон у літпроцесі, бодай забезпечувати мудру рівновагу, а не підсилювати і без того загрозливий перекос, не дозорієнтувати читача, переконуючи себе й інших у тому, що в чорнушній прозі може найбільш повно звучати голос доби.
І.Дзюба зробив недобру послугу нашій літературі, закликавши углибати в чорне. У чорному нема правди і любові, добра і милосердя, краси і гармонії. Не за мороком годиться іти людині, а за світлом. І тут розходяться шляхи багатьох, бо кожен сам собі пан. Що ж, занурюйтеся у свої чорні квадрати, а нам, як сказав би Пантелеймон Куліш, дозвольте проповідувати свою апологію світла, взявши її прямо з Євангелії.
Ці нотатки на берегах книги «Чорний романтик…» не повинні сприйматися як цілеспрямований випад проти Івана Дзюби, як моє маленьке «фе» великому вченому. Борони, Боже! Це необхідне розставляння зміщених акцентів, протест проти видимої аберації і дезорієнтації, а також означення тої непереступної розщелини, що одвіку пролягає крізь усю світову літературу і отже між окремими людьми.
Петро Сорока
Петриківський Ліс, квітень 2018 року…
