Інтернет творить дива. За допомогою онлайн-відеозв’язку студенти Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка погостювали за ранковою кавою у нью-йоркському помешканні власного кореспондента агентства «Укрінформ» заслуженого журналіста України Володимира Ільченка. І поспілкувалися з господарем про журналістське життя в осідкові ООН, світових фінансів і бродвейських шоу, про репортерські секрети та особливості медійної праці закордоном.
Найперше майбутніх журналістів цікавило, що саме треба вміти і знати, щоб реалізуватися власкором в іншій країні?
– Насамперед потрібно вивчити мову країни, куди хочете поїхати. Звісно, розбиратися в міжнародній політиці. І вміти організувати свою роботу, щоб від ранку до вечора стежити за новинами і не проминути жодної важливої події. Важливо, щоб тебе сприймали за професіонала і на чужині, і вдома, а ще довіряли – і там, і тут. Диплом, до речі, теж важливий. Це не папірець, як декому здається, а валіза знань, які потім стануть у пригоді.
– А треба достеменно знати особливості країни, в якій працюватимеш?
– Найперше, повторюся, необхідно добре орієнтуватися в міжнародній політиці. Але, безумовно, треба бути фахово обізнаним, чим живе країна твого перебування. А це не лише особливості – це й тонкощі. Бо як брати коментарі, інтерв’ю у публічних людей, як спілкуватися у громадах етнічного українства, якщо не знаєш тонкощів місцевого суспільно-політичного життя, якщо не обізнаний з його підводними течіями? Звісно, в Укрінформі своя специфіка: ми продукуємо первинний інформаційний продукт. Наші власкори є по всьому світу: в країнах Європи, Туреччині, США, Канаді… Кожен з них – найкращий фахівець.
– Ви на «вільних журналістських хлібах» чи працюєте лише за завданнями з головного офісу?
– Моя робота має кілька напрямів. Є, звісно, завдання з центру – скажімо, висвітлити роботу якоїсь міжнародної конференції. Та здебільшого я сам планую роботу: відвідую події, висвітлюю діяльність ООН, проблеми біженців, міграції. Окремий напрям – відстеження подій і Нью-Йорка, і США. Політика, протиборство республіканців та демократів, фінансові новини, кримінальні події, новини культури… Усе, що тут має резонанс, бо воно зазвичай викликає резонанс у світі. Третій напрямок – слідкувати за публікаціями, виступами у найупливовіших американських ЗМІ, друкованих та електронних. Це направду величезний масив праці: фізично доволі складно охоплювати всі теми. Щомісяця я маю написати щонайменше 80 новин, 4 аналітичних матеріали, 1 інтерв’ю, записати відеосюжет. І звісно постійно бути в курсі справи життя української громади Нью-Йорку – вона тут дуже потужна та впливова.
– Ви згадали про друковані видання. Чи трапляються вам на вулицях Нью-Йорка газетні кіоски, чи продаються десь звичайні паперові газети?
– Я мешкаю в районі Ріджвуд, тут живуть здебільшого поляки. І, звісно, польські газети продаються. Не так багато, як раніше, але є. Часто газети роздають на вулицях, безкоштовно. Навіть можна натрапити на українськомовну чи російськомовну періодику, яку видають за рахунок пожертв. Друкована преса, якщо ви про це, на мою думку, не вмре ніколи, у ній завжди буде потреба. Завжди виникатиме необхідність потримати газету в руках. Але вона, звичайно, суттєво міняється, змінює свою функцію.
– Є відмінність між нашими та американськими стандартами журналістики?
– Стандарти поступово вирівнюються. Але наші мислення, як і наші мови, різні. І будова новин різна. Ми намагаємось описати все: що відбулося, де, коли, хто організатор. Американцям важливо що сталося, все решта – похідне. Тут важлива швидкість, хто перший знайшов та оприлюднив новину. А їхні пресрелізи нагадують потік свідомості.
– Наскільки актуальна і зрозуміла американцям тема російського гарбання частини території України?
– Раніше американці практично нічого не знали про Україну. Ототожнювали нас із Росією. Почали цікавитися після Майданів та початку російської агресії. Україна стала топовою в американських новинах після одіозного «дзвінка Трампа до Зеленського». Цей дзвінок став таким резонансним, що американському президентові ледь не оголосили імпічмент. Можна сказати, що він примусив американське суспільство голосно заговорити про Україну. Чия тут «заслуга»? Певно, самої України.
Що ж до теми російсько-української війни в тутешньому інформаційному полі, то особисто я її не простежую. Хоч вона, звичайно, має місце. Тут дуже активно працює агентура ФСБ, є цілий район Брайтон, де живе так зване російськомовне населення, яке навіть не знає англійської. Там багато українців. До речі, між цими громадами під час Майдану Свободи спалахували конфлікти. Я брав інтерв’ю у проукраїнськи налаштованого білоруса Аркадія Кагана, якого обрали до міської ради Нью-Йорка. Він розповідав, що більшість тутешніх російських газет фінансуються з Росії. Брайтонське населення насправді зазомбоване путінською пропагандою. Українська діаспора, навпаки, має проукраїнські позиції, «ватних» поглядів серед наших не зустрічав.
– Ваші блоги на сайті Укрінформу дуже полярні і тематично розмаїті: від проблем мовознавчих до астрології. Здавалося б, непоєднувані теми.
– У нашу агенційну рубрику «Блоги» потрапляє те, що я зазвичай пишу у соціальній мережі. Справді, дві мої пристрасті – мова і астрологія. Я кандидат філологічних наук. А до астрології ставлюся вкрай серйозно. Мене часто запитують: «Ви вірите в астрологію?». Відповідаю: «Ні, я в ній розбираюся».
– Праця власкора обмежена якоюсь каденцією?
– Власкор, безумовно, не пожиттєва посада. Скажімо, наказ про моє закордонне відрядження керівник агенції видає щокожні 2 місяці. Нині я – єдиний посланець українських ЗМІ у Нью-Йорку. Власкором тут удруге, перший раз приїхав сюди на працю 2019-му. Працював пів року, але не витримав, повернувся до України. Після того, як тут спала страшна хвиля ковідної пандемії, коли люди щодоби вмирали тисячами і вулицями міста їздили «морги на колесах», повернувся сюди знову у старій іпостасі власкора. Скільки це триватиме? Сподіваюся, не дуже довго. Нью-йоркці запитують, чи люблю їхнє місто. Зізнаюсь: люблю і ненавиджу одночасно. Чому так? Це окрема тема, для довгої і нудної розмови…
– Америка – дуже строката країна. Кажуть, складна для спілкування…
– Це справді так. Тут треба вміти з усіма дружити і не губити іронічного погляду.
– Американські медіа справді жорстко конкурують?
– Конкуренція – рушій розвитку, і вона тут величезна. Але, для прикладу, якщо якесь видання щось першим оприлюднило, інші ЗМІ, тиражуючи цю новину, зобов’язані вказати першоджерело. Це чітка вимога, тут діє повага і авторське право. Вони – непохитні. Українські медіа звісно теж конкурують, змагаються за «новинну першість». Але якщо я тут сам-один на якійсь події, то хто мене пережене?
– Довго призвичаювалися до життя в Нью-Йорку? Які дасте поради тим із нас, хто, можливо, колись там працюватиме?
– Тут усе по-іншому. Америка – не Європа. Нью-Йорк – місто людей-нарцисів, зі своїм показним его. Це конгломерат різноманіття. Тут багато незвичного. Напруга в розетках не 220, а 110V, регулювати струмінь води в душовій не можна, рух автомобілів особливий… Адаптування – мінімум пів року. Але якщо прожив тут понад три роки – це вже точка неповернення. Через те я тут тимчасовий, боюсь затриматися…
Ярослава Шлапацька,
студентка Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка
«ГРІНЧЕНКО-інформ»
