Лев Чміль: «…багато говорилося і говориться про витворення української національної Ідеї, яка має об’єднати/повести/зцементувати… Виходячи з багаторічних спостережень, хочу сказати, що вона є! Природня і щира, всмоктана з молоком матері, вбита цвяшком в генотип українця. Є! І це — особистий/родинний добробут! За всяку ціну, за будь-якої влади, всупереч всьому». Справді, це реальна й сильна ідея.
Давно перевірена в українській культурі. Але це не національна, а родинна, часом навіть родова культура. Культура найвищого гатунку, але… не того рівня. Потрібна таки національна, а не тільки родинна ідея й культура (і вона теж є) та відповідна національна свідомість (а от її немає, не виросла, точніше – заросла 
салом).
«Єднаймося!» – це заклик на кшталт «Телись, ялова, давай молока». Набуття національної свідомости – це трохи довше, ніж 9 місяців чи й 9 років. Це дуже тривала перебудова всієї системи звичаїв, особливо в сфері виховання дітей. Можна, правда, цей нудний етап перескочити – та ось уже й перескочили, тільки ще не зрозуміли, куди вскочили…
Відбувається те саме, що й загалом у біосфері: гинуть не нікчемні види, а незахищені, з цінним хутром, бивнями, мускусом чи просто смачним м’ясом. У людей виграють ті, в кого добре налагоджена національна свідомість і, відповідно, національна дисципліна. Коротше, виграють міцні національні держави.
Цінні біовиди людина сяк-так намагається захистити. Про цінні народи-невдахи поки що ніхто не дбає – для цього потрібна свідомість іще вищого рівня, глобальна (не плутати з глобалізмом, який узагалі не означає свідомости). І звідки виглядати ту глобальну свідомість?
Це до питання «Чи діждемось ми Вашингтона».
Василь Триліс
Вдалий заголовок. Цитата, наведена на початку — чи не сарказм? Не може бути, щоб це було сказане всерйоз. Українцям треба перестати милуватись своєю лагідністю, хазяйновитістю та миролюбством. Усе це обертається заскорузлим політичним інфантилізмом, від якого просто соромно.