Питання, що його сформулював той-таки улюблений Гайдеґґер: «Навіщо поет?», – набуло нового, по-своєму моторошного сенсу. Навіщо поет, прозаїк, філософ, людина загалом, коли є машина, яка пише тексти від їхнього імені чи там образу і подоби, тексти дедалі вправніші й досконаліші? Можливо, я так загострено сприйняв появу нових можливостей (появу чи втрату?) ще й тому, що саме в ці дні подавав документи до пенсійного фонду.
Авжеж, мені незабаром виповниться шістдесят років, і я вважав, що матиму всі підстави отримувати пенсію. Зрештою, в мене була довідка, підписана вельмишановним головою Національної Спілки письменників України паном Сидоржевським, про те, що стаж моєї письменницької діяльності складає 41 рік та 11 місяців і зараховується в стаж роботи незалежно від сплати страхових внесків.
Майже сорок два роки літературної діяльності! Я все своє творче життя вважав, що матиму право на заслужений відпочинок. Свідчення цього – шістнадцять моїх книжок, чимало пісень, зокрема «Вона», яка 
вже давно стала народною, врешті, Національна премія імені Тараса Шевченка та багато інших премій і речей, про які тут не час говорити.
Однак чиновниця пенсійного фонду вважала інакше. Вона з незворушністю Лєніна в мавзолеї переглянула мої документи, відсунувши геть довідку про літературний стаж.
– Мене це не цікавить.
Чому?! Чому її не цікавить усе моє життя, віддане українській літературі? Жодних пояснень. Жодних тлумачень, що сталося, – чи змінився закон щодо літературного стажу, а якщо так, то коли й що можна вдіяти, щоб я на старості літ не пішов попідтинню збирати собі хліб насущний біля сміттєвих баків разом із собаками й котами та іншими членами Спілки письменників.
– Мене це не цікавить, – чиновниця відклала посвідчення про присудження мені Шевченківської премії. – Ви отримаєте офіційне повідомлення про відмову надати вам пенсію. До побачення.
Кость Москалець
