Прощаючись, мама трохи довше, ніж завжди, затримує мене в своїх обіймах:
— Доцю, прошу тебе: не ходи без шапки… Холодно ще…
Звичайно, її слова мене страшенно дратують… Мама добре знає, що буде далі…
— Мамо, ну досить мене контролювати і повчати… Невже ти думаєш, що я досі не знаю, як одягатися?!
Ми так часто сперечаємося з приводу маминих порад, як мені жити далі…
Але сьогодні мовчу.
Нарешті, прийшло усвідомлення: мама може казати мені вже все, що завгодно… Я більше не буду починати суперечку! Мама втаємничено прислухається до мого підозрілого мовчання… Не зустрівши опору, від несподіванки — ніяковіє…
А потім — сміливо і швидко йде в наступ:
— Доцю, але коли вже потепліє, теж думай, що одягати. Не носи вже плаття вище колін! І виріз надто глибокий… І рукавчики краще подовші… Не треба викликати осудливі погляди…
— Добре, мамо. Так і буде! Ну пробач, що раніше не слухала тебе…
У парку сьогодні ще дуже холодно, але вже відчувається подих весни. За маминими порадами я добре одягнена: міцні черевики, тепла куртка, рукавички. От тільки про шапку ніхто не нагадав …
Третю весну живу без мами…
Антоніна Палагнюк
