Писати про Стефаника
можна лиш тоді
коли болить слово.
Коли пронос
пишіт про літературу
про павличку
який зрадив два кольори
пишіт про протуберанця
сонця
який ходив по сцені
станиславівського тіятру
за спиною рядового дописувача
а він же був сливе генералом
Нарешті про перверсії і рекреації
бо московіяда у всіх за плечима
лиш не пишіт про Стефаника
бо він був ріжний контрастний
друзів у серці не мав
і не мав до них сентиментів
лиш біль і сльози
а ще сини за яких
душу антипкові би
продав
і Морачевський
котрий Юрко
до могили якого повз
ніби на останню Голготу
шанував Франка і слухав
Бачинського перед
яким спокутував гріх молодости
Черемшину любив
дивною любов’ю
у Подюка зичив гроші
на вічне віддавання
а в Шептицького просив
милостині аби
врятувати синів
навіть жінок не було
лиш біла любов
колола у серце ножами
останню шану
віддав Матіїсі
яка бавила його а відтак
синів
плакав за мамою і Марією
з татом воював
поки не зрозумів
що б’є себе
На похороні покутські ґазди
між собов гуторили
що Василь не був ґаздов
ніхто їх нині не пам’ятає
лиш Стефаникова радість болю
панує
Не пишіт про Стефаника
коли брешете власному серцю
пишіт коли не любите
бо лиш нелюбов плекає
біль який сильніший
за театральний галицький
патос
бо лише біль і радість
були тими літературними
богами яким молився
і яким вірив
Стефаник
Євген Баран
