Я їду в одному купе з двома різними жінками, обидві повертаються додому після року життя за кордоном. Одна — провідати батьків у Сумах. Інша — остаточно повертається додому в Харків. Відучора слухаємо безкінечний монолог останньої про те, яка вона щаслива з цього приводу.
«Дєвкі, хіба я знала раніше, як в нас вільно дихається? Яка Україна крута? Ні, я не знала, чесно. Для цього потрібно було пожити в іншій країні».
Пригощають мене польським печивом і швейцарськими пряниками, обидві розповідають про те, як добре їх прийняли ці країни, як часто буває соромно за поведінку співгромадян за кордоном, і про те, як абсолютна більшість їхніх знайомих планує неодмінно повертатися додому, найближчим часом чи трохи пізніше.
«Мене мої поляки вмовляли — лишайся, ти що! Дякую, кажу, ви моя нова сім‘я. Але в Україні навіть повітря інше, там все інше, і там така свобоода!»
Вона кілька разів повторила про цю свободу. Цікаво.
Водночас, нарікає на українських чоловіків: «Більшість українських чоловіків вважають, що ми за кордон виїхали як якісь проститутки. Ні, Іра, не сперечайся! В тебе інше оточення. А я — простий народ. Я тобі кажу! Типу ми за чоловіками туди поїхали, пфф. Навіть мій брат так вважає…»
Що ж, я не знаю, що заперечити, хоча я теж — простий народ. Але моє оточення та його погляди переважно справді нерепрезентативне. Так чи так, я дуже рада, коли українки повертаються не тому, що не влаштувалися за кордоном (ні, в неї як в майстрині манікюру все там з роботою дуже добре), а тому, що «вдома все одно все краще». Попри всі незручні питання до власної країни, теж так відчуваю.
Ірина Цілик
